Читацькі вітрила

Чарівна квітка Соняшник

Я так люблю, як соняшник цвіте!

Красива квітка, просто дивовижна!
Таке цвітіння гарне, золоте,
А квітка величенька й ніжна-ніжна…
На синім тлі небеснім — чарівна!
Надія Красоткіна

Соняшник – символ сили, енергії та краси. Це також символ Сонця, праці та благополуччя. Він чи не найсильніший серед квітів. Він знайшов своє місце під сонцем.

Ця рослина, здавалось б, завжди була в Україні. Настільки природний вигляд має вона чи то на будь-якому сільському городі, чи то пишаючись біля хати, чи гордо вивищуючись понад парканом. А що вже казати про безмежні золоті поля під блакитним небом!

Батьківщиною соняшника вважається Північна Америка. Іспанці завезли соняшник до Європи в 1510 році. Спочатку соняшник поширювався як декоративна і садова культура.

Вважається, що українці вперше «познайомилися» з соняшником за часів гетьмана Кирила Розумовського у середині XVIII ст. разом із пірамідальною тополею – рослини завезли в Україну як декоративні. Проте, ще у «Травнику» («Zielnik») обсягом 1500 сторінок видатного польського ботаніка Шимона Сиреніуса (S. Syrennius), датованому 1613 р., є свідчення про вирощування соняшника на території сучасної України. Отже, середина XVIII ст. чи навіть початок XVII – не так і давно ця «сонячна квітка» оселилась на нашій землі.

Тривалий час соняшник сіяли для окраси осель біля тинів, хат. Він став символом українського села. За народним повір’ям, ця рослина вміє розвіювати негативну енергію, тому її саджали коло хат. В українських домівках вишивали соняшники на рушниках і одязі, малювали їх, прикрашали ними паркани.

Згодом, на початку XIX століття, його почали потроху вирощувати на городах для одержання насіння як ласощів і для відгодівлі домашньої птиці. Відтоді й почалася масова народна селекція соняшника для одержання великонасінних форм.

Однак упродовж 30–40 років XIX століття насіння використовували лише для лузання.

Поступово рослина, схожа на сонце, заполонила горόди і поля України.

Володіє рослина і лікарськими властивостями, про які наші предки знали ще здавна.

Ця рослина давно стала символом української землі. Люди вірили в магічні властивості соняшника і навіть називали квіткою одкровення. Вважалося, якщо на ніч під подушку покласти квітку соняшника, то можна побачити пророче видіння. Соняшник це – не тільки символ Сонця, сяйва і краси – це знак процвітання. «Стоїть гарний, як соняшник у цвіту», – кажуть у народі.

Жовтий колір соняшника є символом віри в найкраще, поваги та радості. У геральдиці квітка стала символом багатства, єдності й миру, адже його стигле насіння міцно об’єднанне між собою у єдине коло. Навколо «сонячної квітки» складено багато легенд, переказів, повір’їв.

Соняшник. Легенда Наддніпрянщини

Як на світі нас ще не було, то сонце сходило на землю зі своїми дочками. Вдень вони жили на землі, а ввечері йшли спочивати на небо. Якось веселилися вони в гаю, як стало сонце сідати, почали збиратися додому. Коли дочки були вже далеко від гаю, то найменша згадала, що забула свій віночок і вернулася, та його там уже не було.

Побачила вона недалеко під березою гарного парубка зі своїм віночком. Він обійняв дочку сонця і забалакав до неї солодкими словами. Цілував її, обіцяв кохати все життя так, що їй буде з ним краще ніж у батька-сонця. Дівчина погодилася жити на землі, де співає соловейко, цвіте черемха, є кохання. Сонце кликало дочку додому, сердилося, казало, що на землі їй буде тяжко жити. Але дівчина зосталась з коханим.

Почалося для неї земне буденне життя. Чоловік більше робив, ніж говорив своїй гарній дружині ніжні слова, а бувало що зовсім забував про неї. Вона казала, що мало бачить його, сумує за ним, що він, мабуть, розлюбив її. А він відповідав, що земні люди люблять інакше, бо бачать щастя в любові, котра єднається з радістю у праці.

Красуня ще більше засумувала за батьком, за зірками-сестричками. Забула про свою гордість і попросилася знову до батькового царства. Але сонце не могло забрати до себе дочку, яка вже вросла в землю, воно тільки скропило її своїми слізьми. Від того красуня стала квіткою, що тужила весь час за батьківщиною, завжди повертаючи голівку до сонця. Назвали її соняшником.

Соняшник
І де він взявся на одній нозі,
Ще й вишкірястий, з головою-ситом?..
Колись ховався в сивій дерезі,
Ач, виріс — чепуриться оксамитом!..

Чи мо` насіння випало з руки,
Чи пташка з дзьоба зерня загубила?..
Високий — не потрібні каблуки,
Хіба що, як в лелеки, пишні крила.

Щоб міг злетіти легко в небеса…
В обійми сонцю впасти блискавично.
Та не відпустить ніженьку земля,
Бо ж у домівц затишно і звично…
автор Ганна Коназюк