Сюрпризи Листопада

Листопад нахнюпився, сіріє,

То дощем, то снігом замете.
Небо вдень хоч трішечки світліє.
Позлітало листя золоте
Й де-не-де з-під снігу проглядає,
Та й воно вже скоро пропаде.

Вітерець холодний повіває,
І краси уже нема ніде.
Правда, хризантеми не розквітли,
Сніг з морозом — просто не дали.
А бутони тягнуться до світла,
Може б ще розквітнути могли.
От якби морози відступили,
Й сонечко розсіяло тепло.
Квіти б буйним цвітом заіскрили
І повсюди б радісно було.
Але сірі хмари небо вкрили,
То дощем, то снігом замете.
І під снігом квіти посумніли,
Стало чорним листя золоте.

Поезія Надії Красоткіної

 От уже й Листопад завітав…

Чи любите ви осінь так як я? У кожної людини, мабуть, є своя улюблена пора року. Хтось любить весну, коли земля пробуджується від зимового сну, коли все зеленіє, буяють красою весняні квіти. Комусь до вподоби спекотні літні дні, море, зорепад… Дітлахи так люблять зиму за її зимові розваги, Різдво, Новий рік.

А я люблю ОСІНЬ за її неперевершену красу – жоден художник не в змозі передати ті кольори, якими ВОНА прикрашає дерева. Спокій, тиша…, та раптом все змінилося: почорніло небо, вітер підхопив пожовкле листя… і знов визирнуло з-за хмари сонечко… Якщо ви потрапляли під справжню зливу з осіннього листя, ви розумієте мене.

Пропоную вашій увазі чудову осінню поезію Надії Красоткіної.

От і листопад на поріг…

Прийшов під вікна з падолистом.
А листя кружиться в дворі,
Сміється сонце урочисто,
Бо ж день чарівний і тепло
Іде від сонця промінцями.

Давно так гарно не було.
Стою із думами-думками…
Бо скоро це тепло мине,
Розмокне листя під ногами,
А вітер холодом війне
І буде сірий день з дощами…

Та й до зими недовго вже,
Короткі дні і довгі ночі…
Усе в минулому… Невже?
Осінні дні були пророчі.

Хоч осінь золотом цвіла
І грала листям променисто…
Та до зими тихенько йшла,
Міняла колір і намисто.

А от і стала на краю.
Останній лист впаде тихенько
Й закінчить подорож свою…
А вже затим — зима біленька…

Ще кілька днів тому назад

Землі убранство чарувало.

Рясний і дивний листопад

Здійнявся. Листячко упало.

А вітер з листям танцював,

Кружляв, підносив, опускався...

Ялинки ними прикрашав

І знову в небо підіймався.

Рясний, казковий листопад...
Додолу листячко злітає.
А що лишилося, підряд
Вітрець із дерева знімає.
І знов підносить в небеса,
Прощальний танець з ним танцює.
Чарівна і сумна краса
Тривожить душу і чарує...

Листопа́д поїть землю дощами,

Щоб було скрізь удосталь води.
Йде полями, лугами, лісами…
Й не збавляє своєї ходи.
Бо у нього роботи багато.
Влітку ж засуха всюди була.
Для земельки водичка, мов свято,
І вона піднялась, потекла…
Та й криниці наповнились гарно,
І річки піднялись з мілини.

То ж листо́пад працює не марно,
От і хмара зайшла з сторони,
Знову дощиком світ поливає,
Вже й канави наповнились всі.
Цілий день дощ іде, не вгаває.
Все в своїй незвичайній красі.
На калині краплинки сріблясті,
Мов пацьорки повсюди блищать.
Ну а хмари у небі купчасті
Ллють дощем і висять та висять.

 
Я вдячна тобі, осене, за все:

За ту красу, що всіх нас надихає,
За вітерець, що жовтий лист несе
Й від щастя просто серце завмирає.
І за туман, що вранці скрізь встає
І стелиться долиною біленько.
За казку, що в лісах повсюди є,
За ягідку останню солоденьку.
За краєвиди, за поля й ліси,
За квіти чарівні та різнобарвні.
За те, що аж по вінця скрізь краси
І аромати дивовижні, славні.
За літо бабине і радісне тепло,
За дощики, що іноді проллються.
За те останнє і м’яке зело,
Й за те, що люди щиро так сміються…

А осінь до зими уже простує.

То дощ на землю кине, то сніги.
То вітер між деревами пустує,
То забіліють раптом береги,

А то надворі часом спохмурніє,
І тихо-тихо забринять дощі.
То небо волошково засиніє,
Засяють зорі раптом уночі.

А то вітри задмуть на всім просторі,
І в бурю перейдуть, руйнують все…
А то далекі усміхнуться зорі,
І Місяць дивне світло принесе.

Така от осінь, часом вередлива…
На кожен смак у ній погода є.
Вона буває ніжна і красива,
І є у ній для кожного своє…

 

Вже листопад сьогодні надворі,
Туман навколо, холодніше стало.
Немає зранку сонечка вгорі,
І листя на деревах зовсім мало.
Бо до зими тепер ведуть путі
І буде холодніше все ставати.
Такі от зміни в нашому житті,
Й сніжинки скоро вже почнуть літати.
А незабаром й рік Новий прийде,
Засяє кольорово світ вогнями.
Природа заметілі приведе,
І буде гратися у сніжки з нами…
Та й кожен день новеньке щось несе,
Ти лиш краси цієї не цурайся.
В природі гарне і чарівне все!
Люби цей світ й до нього придивляйся.

Поезії Надії Красоткіної

Відомі українські письменники – садівники та великі шанувальники природи

Чи знаєте ви, що багато відомих письменників проводили свій вільний час серед грядок, копали картоплю, займалися садівництвом!

Іван Котляревський

До природи у Івана Котляревського з дитинства було особливе ставлення. У своїх творах він часто оспівує рослини – символи Батьківщини: в «Енеїді» згадується 61 вид рослин, у п’єсі «Наталка Полтавка» – 9 видів, в «Москалі-чарівнику» – 4 представники рослинного світу.

У власності Котляревських була садиба, за Ворсклою шістдесят десятин поля і луків, а ще ділянка лісу.

Михайло Коцюбинський

На творчість письменника надихнуло кохання, але не тільки… Натхненням письменника також були квіти. У творах українського сонцепоклонника читач може зустріти понад 200 назв різних рослин – квітів, дерев, кущів, польових рослин і городини. Здається, у класичній українській літературі нема іншого такого письменника, який виявив би більш ґрунтовні знання з ботаніки. Зокрема, з італійського острова Капрі автор «Intermezzo» привіз в Україну насіння гвоздики, яка в національній науковій літературі відтоді відома як… «гвоздика Коцюбинського». У народі ті квітки звуть іскорками, зірочками, зорьками, тоді як видатний селекціонер Карл Лінней назвав гвоздики діантусами (лат. dianthus), що в перекладі означає «божественна квітка».

 Іван Нечуй-Левицький

Автор відомої «Кайдашевої сім’ї» вів усамітнений спосіб життя і ніколи не був одружений. Проте письменник дуже любив природу. У дворі його флігеля був садок, невеликий ставок і пасіка. Нечуй-Левицький народився біля річки Рось і міг годинами сидіти на березі, мріяти про щось своє і спостерігати за течією. Дослідники свідчать, що «небагато знайдеться письменників, які могли б змагатися з Нечуєм-Левицьким у «почутті природи», в умінні її бачити й описувати».

Іван Франко

Франко не тільки збудував свій дім, але й дуже хотів, щоб біля цього дому було б не менш добре, ніж у ньому, і затишно. Тому посадив разом із своїми синами і донечкою, і дружиною плодові дерева: яблуні, вишні, різні кущі – аґрус, порічки, малину, а також багато різноманітних квітів. На території Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка працівники вирішили відтворити екопростір та висадили плодові кущі та дерева, які колись росли у його родинному саду. Сад облаштували, висадивши фруктові дерева та кущі, а також мальви – улюблені квіти Франка. Саме такі рослини, за спогадами дітей поета, росли на подвір’ї.

Якщо ж ви хочете дізнатись більше – раджу прочитати твори вищезгаданих письменників. Запевняю – отримаєте чималу насолоду!

https://www.visnyk.poltava.ua/news/vidomi-pysmennyky-sadivnyky-ta-shanuvalnyky-pryrody/

  

 Хто такі черкаси?

За версією О.П. Знойка термін «черкаси» походить від тюркського «чири-киси» або «чири-киши» – «люди армії» (тобто озброєний народ). Така назва зберігалася до 17 століття і стала синонімом до слова козак.

Пізніше розповсюдження назви «черкаси» могло бути пов'язане з містом Черкаси, поблизу якого було в той час чимало козацьких осель.

Взагалі черкасами іменувалися українські козаки в офіційних документах Московії у 2-й пол. 16 – 1-й пол. 17 століть. Після Переяславської ради 1654 року козаки стали називатися малоросійськими козаками.

Термін «черкаси» застосовувався зокрема щодо запорізьких (українських) козаків, а згодом ним частенько стали називати населення України взагалі.

Як етнонім українців черкаси відомі й в деяких письмових західноєвропейських джерелах цього ж часу.

Як народна назва українців у російській мові черкаси існували до 18 століття.

  

 Засоби пересування в українців

Якщо запитати, як називалися транспортні засоби в українців, то, мабуть, кожен скаже - віз, підвода. А, між тим, ці слова мають ще чимало синонімів.

Слово віз має загальнослов'янське походження.

Віз – засіб пересування на чотирьох колесах з кінною або воловою тягою здебільшого для перевезення вантажів.

Існують також інші назви:

підво́да, хві́ра, фі́ра, ху́ра; телі́га; пово́зка, повіз, ко́ла; бри́ка, оберемок. Вози для перевезення снопів у деяких місцевостях називалися літерними возами або літерняка́ми (від нім. –«драбинчастий віз»).

В Україні за розміром розрізняють «воловий» або «кінський» вози.

На Лівобережжі найтиповіший віз був невеликого розміру, правобережні «хури» й «фурманки» були довші й глибші.

Існують драбинясті, збіжжеві вози – «гарби» та «літерняки». Чумацькі вози, відомі як мажі, перевелися ще на початку 20 ст.

На возах для захисту людей і вантажів могли встановлювати тенти з шкір, тканини. Криті вози називались халабудами, будами, будками. Криті повозки кочових народів (половців, монголів, циган) прийнято називати кибитками.

Вози Правобережжя були довші й глибші за полтавські, а на Волині (особливо на півночі) вози були дуже вузькими через використовування їх на лісових дорогах.

Для стоянки возів будували спеціальні приміщення – возівні. Окрім того, вози могли ставити і в коморах, навісах біля стін будинків.

Гарба– високий віз на двох (у Середній Азії) або чотирьох колесах (на Кавказі і півдні України) для перевезення снопів, соломи, сіна. Здавна гарба була необхідним знаряддям селянського господарства. В Україні в гарбу запрягали звичайно волів, в інших місцевостях використовували і коней.

Мажара – на півдні України та на Північному Кавказі – великий віз з ґратчастими боковими стінками.

Мажарою (мажа) також називали віз, який використовували чумаки. Кузов традиційної мажі – суцільний ящик, з внутрішнього боку обшитий лубом і розділений перегородкою на дві частини: більша — для вантажів, найчастіше сипких, менша — для господарського реманенту, одягу тощо. Мажі часто оздоблювались різьбленням.

 Бричка – легкий візок для їзди, іноді з відкидним верхом.

 Кузов брички міг бути як відкритим, так і закритим (чи відкидатися), і кріпився на двох еліптичних ресорах. Верх робили шкіряним, плетеним або дерев'яним, іноді його утеплювали; були моделі і без верху. У Російській імперії брички робили зазвичай без ресор, тоді як в Західній Європі частіше на ресорах і з відкидним верхом.

 У бричку запрягали одного або пару коней. Кучер міг сидіти на козлах або поруч з пасажиром.

Використавши м'яку ходу брички на ресорах, у війську Н. Махна з них робили тачанки.

 

Синоніми до слова Віз

ВІЗ (з запряжкою коней, волів), ПІДВО́ДА, ХУ́РМАНКА заст., ФУ́РМАНКА заст., ФІ́РМА́НКА діал., ФІ́РА діал.; ХУ́РА (великий); ФУРГО́Н, ХАЛАБУ́ДА, ХУРГО́Н розм., БАЛАГУ́ЛА заст. (критий); ГАРБА́ (довгий, з високим драбинчастим коробом — для возіння снопів, соломи, сіна); ГРАБА́РКА, БИНДЮГИ́ (БЕНДЮГИ́) розм. (без короба); БЕЗТА́РКА розм. (пристосований для возіння с.-г. продуктів без тари); ДРАБИНЯ́К розм. (з драбинчастим коробом); МА́ЖА заст. (чумацький віз); ФОРШПА́Н заст., МАЖА́РА діал. (великий довгий віз); ДРО́ГИ діал. (довгий без короба віз для перевезення великих вантажів або трун); КАРУ́ЦА діал. (румунський віз).

Для поїздок в місто у селян існував „васаг", для роботи в полі - „драбиняк", для сміття і гною - „віз".

  

 Як заготовляли сало у давнину

Кому з нас не відомий такий продукт як САЛО? Смачне, поживне - воно в усі часи було на столі у великій пошані.

Українці жартують, що це навіть особлива «валюта».

А от чи знайомі вам такі слова як САЛГАН, САЛОТОП, САЛОТОПНЯ?

Салотопня – це підприємство, де витоплюють сало.

Салотоп – власник салотопні.

Салган – бойня разом із салотопнею.

Часто салганом називали людину, яка працює в салотопні.

Як заготовляли сало у давнину

Спосіб заготівлі сала був тоді простим до неймовірності. Існували так звані салотопні заводи, які з ранку до вечора витоплювали цей продукт із цілих туш худоби. На виварку йшло все – вівці, кози, корови. Дуже часто з такої худоби навіть шкіру не знімали, а топили так звану живу у великих казанах зі смальцем. Під казанами підтримували вогонь, а наглядач постійно знімав зверху вже витоплене сало.

Найпростіша салотопня, яка була поширена скрізь по Європі, у тому числі й в Україні, мала такий вигляд:

 У металеву частину казана наливали воду до рівня дерев’яної насадки. Робили це для того, щоб сало не пригорало, а вишкварки не пересмажувалися. Під казаном розпалювали вогонь, і коли вода закипала, у неї вкидали заготовлений сирець – порубану худобу, а то й цілу тушу. Сало починало витоплюватися й спливало смальцем. Робітник збирав його черпаком і зливав на сито, розміщене над чаном-відстійником. Вишкварки, які залишилися в ситі, по жолобу згортали назад у казан. У відстійнику пробивали два отвори, які потім затуляли дерев’яними чопиками. Через верхній отвір зливали вже відстояне світле та чисте сало в дерев’яну чотирикутну ємність для охолодження. У цьому примітивному прообразі холодильника рідкий смалець холонув й загусав. Робітник постійно перемішував цю однорідну масу, щоб вона не бралася плямами. З холодильника продукт розкладали в бочки. Вишкварки виймали з казана, складали в полотняну торбу й підсовували під гвинтовий прес. У такий спосіб вичавлювали рештки товщу.

Але все одно цікаво!

Сподіваюсь, читачі зрозуміли, що в даному випадку мова йде про смалець, а не про сало, яким ми бачимо його на столі.

 Про важливість салотопного підприємства свідчить такий факт:

Павлоград — місто обласного значення Дніпропетровської області, центр Павлоградського району, розташований у межиріччі річок Самари й Вовчої.

У XVIII столітті тут на місцевій сировині розвивались різні кустарні промисли, в місті виникають невеликі промислові підприємства. До 1848 року тут було 4 салотопні заводи. В 1864 році працювало 5 салотопних, 2 шкіряні, олійний заводи, тютюнова фабрика та ін. підприємства тощо.

  

 Фразеологізми, які вас дуже здивують

Українська мова — яскрава, барвиста, запашна, багата на  гумор, щедрість, щирість. В українській мові багато виразних, яскравих, веселих та дотепних фразеологізмів та приказок, про які багато хто з українців і не чули та не використовують. Тому мова їх, хоча і грамотна, але пісна та сіра. Часто носії української мови через незнання українських варіантів вдаються до російських приказок.

Відомий український вчитель та мовознавець Олександр Авраменко навів кілька прикладів таких фразеологізмів русизмів, які часто вживають українці -  "первый блин комом", "на вкус и цвет товарища нет", "пишите письма мелким почерком", хоча для них є чудові дотепні українські відповідники.

Коли не все виходить з першого разу кажуть "первый блин комом", хоча в українській мові для цього є влучний відповідник – "перший бублик глевкий". "Глевким називають погано пропечений хліб, такий, що ліпиться", - пояснив Авраменко.

Вислів "на вкус и цвет товарища нет" українською звучить подібно "на колір і смак товариш не всяк".

А вислів, який означає завершення розмови, що означає "все, я пішов", а саме  "пишите письма мелким почерком" має зовсім не схожого українського відповідника.  Мало, хто знає,  що  "пишите письма мелким почерком" українською звучить  напрочуд влучно, жартівливо та цікаво – "цілуйте тата в коліщата".

Джерело: https://tsn.ua/tsikavinki/vas-ce-duzhe-zdivuye-scho-oznachaye-frazeologizmi-ciluyte-tata-v-kolischata-ta-pershiy-bublik-glevkiy-2668440.html