Як у давнину називали Київ?

Кожен українець знає, що назва нашої столиці походить від імені її засновника — Кия. Однак у давнину Київ мав також дві інші назви, які були поширені в іноземців.

Так, Костянтин Багрянородний у 948 році у своєму трактаті для нащадків означав, що Київ є столицею Русі, але саме місто він також називав Самбатас.

 

Де розташовувався дніпровський Самбатас Х століття

Імператор Візантії Константин VII Багрянородний (905–959) у творі «Про управління імперією» залишив загадкове повідомлення про укріплення  на Дніпрі, яке він назвав Самбатас (у перекладах трапляються також Самбат, Самват, Самватас). У цьому укріпленні щовесни, як пише імператор, збиралися човни-однодеревки слов’ян, що припливали з Новгорода, Смоленська, Чернігова та інших міст. Пригнані човни тут готували до дальніх перевезень товарів по Дніпру, далі прибережними водами Чорного моря до Константинополя.

 

Де було це укріплення, звідки і з якої мови походить його назва, чи не є вона двійником назви «Київ» – на ці питання намагалися дати відповідь упродовж останніх століть десятки дослідників.

Складність проблеми у тому, що назва укріплення зустрічається у творі Константина VII лише один раз, в інших джерелах її не знаходять, отже, ні з чим порівнювати, ні за що зачепитись, щоб розкрити прихований смисл цієї назви. Та все ж «свідок» є: назва фортеці залишилася не тільки у творі імператора, її зберегла народна пам’ять у слові «Самбурки», що ним називають місцевість на південній околиці сучасного Києва.

 Поруч із Самбурками, ближче до Дніпра, розташована історична місцевість Китаїв, де виявлені залишки городища ІХ–Х ст., тобто тих часів, які описує Константин VII Багрянородний. Як свідчать історики, русло Дніпра в цій місцевості відступило на схід, у результаті чого сучасні Самбурки і Китаїв стали більш віддаленими від берегів Дніпра та його заток. А в часи Константина VII згадане городище, певно, розташовувалося на березі Дніпра і, дуже вірогідно, було саме тим Самбатом, про який повідав і приберіг для нас його назву допитливий імператор Візантії. Як видно, Самбат був одним з річкових укріплених портів, що з півдня захищав Київ від нападу ворожих суден ще в давні дохристиянські часи.

Звідки ж походить стародавня назва «Самбат»?

Ще у ХІХ ст. видатний український мовознавець О. Партицький обґрунтував походження ряду слов’янських імен і власних назв, у тому числі і назви «Самбат», від скандинавських мов.

Версія про скандинавське походження назви «Самбат» знаходить своє підтвердження і в самому творі Константина VII, який, описуючи дніпровські пороги, дає їм подвійні назви: роські і слов’янські. Імператор називав росами скандинавів, що становили у переважній більшості князівську дружину, протиставляючи їх слов’янам, корінному населенню, з якого роси збирали данину. Відомо, що росів привів до Києва князь Олег, а захопивши, проголосив місто головним, столицею: «Се буди мати городомъ Рускым». З появою росів на київських землях виникла тимчасова двомовність: пришельці розмовляли роською мовою, а місцеві – слов’янською, допоки остання не витіснила першу. Тому у творі Константина VII трапляються подвійні назви дніпровських порогів.

Отже, Самбат – це зібрання човнів, їхня стоянка, пристань або, як казали наші предки-слов’яни, – притика. А де вона розташовувалась – підказує топонім Самбурки.

Пізніше це слово не зустрічалося у жодних джерелах, а фахівці поки що не мають однієї думки щодо його походження.

Київ чи Кенугард?

Вікінги, в свою чергу, називали Київ Кенугардом. Ця назва збереглася в кількох давньоскандинавських сагах, зокрема в “Сазі про Еймунда”. Назва “Кенугард” має два варіанти тлумачення. Відповідно до першої версії, “Кенугард” означає “місто човнів”, адже Київ дійсно знаходився в центрі торгівлі. Інша версія – ця назва має таке ж походження, як і сучасний варіант “Київ”. Нібито обидві назви можна трактувати як “місто Кия”.

Використані джерела:

https://prozoro.net.ua/2023/07/23/kak-v-drevnosti-nazyvali-kiev-bylo-eshhe-2-imeni/

http://archive.ndiu.org.ua/fulltext.html?id=2849

http://dovgastorona.blogspot.com/2015/10/blog-post_11.html

 

 

 Кропива – це оберіг чи диявольська рослина?

Хто з нас хоч раз не стикався із такою рослиною, як кропива? Найчастіше ми згадуємо цю рослину як дуже жалючу. Проте чи знаєте ви, що далеко не кожна кропива «жалить». Адже до родини кропив'яних входять понад 400 видів. З них на Україні росте лише вісім.

Досить цікавою рослиною є кропива і у народній культурі. З одного боку, вона відіграє роль оберегу, а з іншого кропива належить до диявольських рослин, бо наділена лихою силою.

Здавна люди вірили, що кропиву посіяв диявол, у кропиві любить ховатися нечиста сила, а тому вона проклята Богом.

Однак, кропиву використовували як оберіг від хвороб, нечистої сили, стихійного лиха. Її клали на ніч під голову, обв’язувалися нею, розкладали на вікнах, на порозі дому. На Купала перед купанням у річці на воду кидали кропиву. У деяких місцевостях для викликання дощу сікли кропиву. Під час першого вигону худоби на пасовисько південні слов’яни перед ритуальним доїнням прикрашали кропивою загони для овець, весь молочний посуд. На Закарпатті кропиву кидали в дійницю, щоб не хворіли вівці, щоб худобі, як і кропиві, ніщо не шкодило.

На Поліссі в обрядах проганяння нечистої сили стару жінку, яка уособлювала відьму, що хоче вкрасти вогонь із купальського вогнища, били кропивою; інколи, навпаки, ряджені (русалки, відьми) ганялися за учасниками обряду й хльостали їх кропивою.

Ще й зараз у селах вішають біля порога пучок цієї рослини — для охорони від «лихого ока».

Як можна побачити, роль кропиви є неоднозначною. Кому потрібно оздоровитися, а кому очиститися від злих чарів.

 Кропива – чудовий лікар!

Кропива може похвастатись багатим вмістом необхідних для людини речовин та елементів. В її листях багато вітаміну С, К і групи В, достаток магнію, хрому, заліза, міді, марганцю, бору та йоду.

 

Ось чому її застосовували з давніх часів для покращення здоров’я. Відомо, що рослина надає благотворний вплив на роботу багатьох органів і систем людини. Ще римські легіонери під час навчань і походів шмагали себе кропивою по руках і ногах. Так само чинили люди, які страждали від ревматизму. Такий звичай дійшов і до наших часів! 

Котлети з кропиви?

Здавна люди помітили цілющі властивості кропиви, тому намагались вживати її в їжу. Борщ з кропивою, начинка для пиріжків з кропиви, навіть кропивяні котлети – ці страви дійшли і до наших часів.

Існує століттями сформована думка, що, якщо хоча б тричі поїсти суп з молодої кропиви, то весь рік не будеш мучитися простудними захворюваннями. Важко стверджувати наскільки це вірно, але це можливо перевірити.

А ось в Англії готують кропивне вино, а ще кожен рік проводять чемпіонат, учасники якого поїдають листя кропиви.

Сорочка з кропиви — не вигадка!

Із кропиви робили нитку, яка йшла для виготовлення одягу, підстилок. Згадайте казку «Дикі лебеді» Г. К. Андерсена. Казкова принцеса, яка плете для своїх зачаклованих братів сорочки з кропиви, — не вигадка, а, радше, данина поваги цілющій рослині. Вона не лише лікує, а й знімає злі чари.

Більше цікавого про кропиву можна дізнатись тут:

https://www.google.com/search?q=%D0%A7%D0%BE%D0%BC%D1%83+%D0%BA%D1%80%D0%BE%D0%BF%D0%B8%D0%B2%D0%B0+%D0%B6%D0%B0%D0%BB%D0%B8%D1%82%D1%8C+%D0%B2%D1%96%D0%B4%D0%B5%D0%BE&rlz=1C1GCEA_enUA887UA887&oq=%D0%A7%D0%BE%D0%BC%D1%83+%D0%BA%D1%80%D0%BE%D0%BF%D0%B8%D0%B2%D0%B0+%D0%B6%D0%B0%D0%BB%D0%B8%D1%82%D1%8C+%D0%B2%D1%96%D0%B4%D0%B5%D0%BE&aqs=chrome..69i57.7942j0j15&sourceid=chrome&ie=UTF-8

 А хто ж таки винайшов велосипед?

У сучасному світі велосипед є важливою частиною життя людини. Складно уявити, що колись був час, коли велосипеда не існувало. З моменту винаходу двоколісного коня він значно удосконалився, але основний принцип залишився незмінним — це два колеса, рама й педалі.

 

Цікава історія винаходу

Першим створив двоколісний засіб пересування в 1791 році французький граф де Сиврак. У століття коней і карет він примудрився зробити з дерева незвичайний для свого часу двоколісний механізм, який з гордістю назвав «Селеріфер» (виробник швидкості). Пересуватися на цьому пристрої можна було, відштовхуючись від землі ногами.

Барон Карл Дрез вважається «батьком» велосипеда, тому що він, по-перше, запатентував свій винахід, а по-друге, на відміну від машини де Сирвака, яка могла переміщатися тільки по прямій, його транспортний засіб було обладнано кермом, завдяки чому на ньому можна було здійснювати повороти прямо на ходу. Сам Дрез називав свою машину «самокатом для ходьби», хоча сучасники назвали конструкцію в честь її творця «дрезиною». 6 квітня У 1817 року (за деякими джерелами 1818 року) винахідник представив світу дивну конструкцію з дерев’яної рами, керма і двох коліс, яку назвав «машиною для бігу». Відтоді 6 квітня вважається днем народження велосипеда.

Термін «велосипед» (vélocipède) придумав французький винахідник Жозеф Ньєпс. Він модернізував самокат Дреза, забезпечивши його сідлом із змінною висотою та назвав цю конструкцію звичним нам словом «велосипед». Цікаво, що Жозеф Ньєпс прославився не як конструктор велосипеда, а в першу чергу як творець геліографії і один з перших винахідників фотографії.

 

У 1839 році шотландський коваль Кіркпатрік Макміллан удосконалив винахід Карла Дреза, оснастивши його педальним приводом. Педалі чинили не звичний нам круговий, а зворотно-поступальний рух і штовхали заднє колесо, з яким були з'єднані металевими стрижнями за допомогою шатунних передач.

 

У 1867 році винахідником Каупером була запропонована вдала конструкція металевого колеса зі спицями.

 У 1868 році французька фірма «Мейер і Ко» розпочала виробництво велосипедів з ланцюговим приводом на заднє колесо. Велосипедний ланцюг на цій конструкції розміщувалася праворуч від рами, і ця традиція збереглася до сих пір. Справа в тому, що раніше, вершники сідали на коня, як правило, з лівого боку. Це пояснювалося тим, що багато кавалеристів носили шаблі біля лівого стегна, які заважали б посадці з правого боку. На перші велосипеди люди теж сідали за звичкою з лівого боку, як і на коня. Тому, щоб ланцюг і провідні зірки не заважали посадці, їх розмістили праворуч від рами.

 У 1878-му році англійський винахідник Лоусон ввів в конструкцію велосипеда ланцюгову передачу ...

У 1885 році був винайдений англійським винахідником Джоном Кемпом Старлі перший велосипед, схожий на сучасний і іменувався «Скитальцем», від англ. "Rover". Ровер мав ланцюговою передачею на заднє колесо, однаковими за розміром колесами, і водій сидів між колесами.

У 1898 були винайдені педальні гальма і механізм вільного ходу, що дозволяє не обертати педалі, коли велосипед котиться сам.

До початку 20-го століття відносяться перші механізми перемикання швидкостей. Одним з перших способів перемикання швидкостей, застосовуваних на спортивних велосипедах, було устаткування заднього колеса двома зірочками — по одній з кожного боку.

Для перемикання швидкості треба було зупинитися, зняти заднє колесо і перевернути його, знову зафіксувавши і натягнувши ланцюг.

 На початку XX століття велосипедний рух переживав не найкращі часи. Причиною став масовий розвиток автомобільної промисловості. Попит на велосипеди впав, були закриті великі заводи з виробництва двоколісного транспорту. Через будівництво автомобільних доріг умови для їзди на велосипеді стали погіршуватися. Автовласників дратували райдери на дорогах, а поліцейські пріоритетним видом транспорту вважали автомобіль. Так що до середини минулого століття велосипед стали вважати розвагою для дітей.

Знадобилося ще кілька десятиліть, щоби людство усвідомило шкоду, яку наносять екології автомобілі. У всьому світі стали з’являтися організації, які пропагують велорух та здоровий спосіб життя. У багатьох великих містах стали створювати комфортні умови для їзди на велосипеді, і виробництво велосипедів стало стрімко зростати.

 

Найновіші удосконалення велосипеда

Зараз десятки виробників щодня покращують технології виробництва велосипедів. Байк стає дедалі легшим, комфортнішим і безпечнішим.

У 1983 році був винайдений вело комп'ютер. На початку 1990-х набули поширення системи індексного перемикання швидкостей.

Також останнім часом поширення набули електровелосипеди. Наявність мотора дозволяє долати значні відстані, не докладаючи великих фізичних зусиль. Це дуже актуально для людей похилого віку та тих, хто проводить багато часу в дорозі. 

Цікава інформація

Однак, щоб людство пам’ятало, наскільки довгий шлях пройшов велосипед, поки дійшов до нас таким, яким ми бачимо його, в різних куточках  світу відкриваються музеї велосипедів. Такі музеї є у Польщі, Голландії, Латвії, Данії, Канаді, Англії, США, Японії, Австралії. Кожен з музеїв має свої унікальні експонати, а тому дуже популярні серед відвідувачів.

Можливо, в Україні поки що немає музею велосипедів, проте в багатьох містах країні відкриті цікаві пам’ятники.

Наприклад, пам’ятник  Щасливому дитинству прикрашає головну вулицю Бердянська і радує всіх його мешканців. Це збільшена копія дитячого триколісного велосипеду. Бердянці та гості міста завжди залюбки залазять на велосипед для оригінального фото.

https://www.youtube.com/watch?v=iTkRmKr9yco

Використані джерела:

https://velokyiv.com/news/velo/5-faktv-z-stor-velosipeda?fbclid=IwAR1wKjf76se52NSvY3VyGuNYlJEsZGfQz06j_mY53zyh5MDwX0PN86pPWtE#:~:text=6%20%D0%BA%D0%B2%D1%96%D1%82%D0%BD%D1%8F%20%2D%20

 https://tut-cikavo.com/tekhnolohii/vynakhody/1083-vynahid-velosipeda

https://proextreem.com.ua/ua/istoriya-poyavleniya-velosipeda.-kak-vse-nachinalos/45/

https://velomesto.com/magazine/v-mire/samye-izvestnye-velosipednye-muzei-mira/https://velomesto.com/magazine/v-mire/samye-izvestnye-velosipednye-muzei-mira/

https://www.velosklad.ru/velo-obzor/info/4387-interesnye-pamyatniki-velosipedam-po-vsemu-miru

 

 А вам подобається морозиво?

Небагато знайдеться людей, які зовсім не люблять морозиво. Ним із задоволенням смакують і діти, і дорослі.

Морозиво – це заморожений десерт, що виробляють переважно з молока, вершків, масла, цукру з додаванням смакових та запахових речовин, туди ще добавляють різні фрукти та ягоди.

Морозиво може бути також фруктовим (на основі соку і м’якоті фруктів і ягід). Таке морозиво називають сорбет.

 

Морозиво – не тільки смачний, але і поживний десерт. За кількістю кальцію пломбір може змагатися навіть з сиром. Також, до складу морозива входить білок, багато вітамінів (A, B, D) і мінеральних речовин, в числі яких магній, калій, фосфор, натрій, які легко і швидко засвоюються.

 

 

За право називатися батьками морозива можуть поборотись кілька народів. У першу чергу, китайці – саме вони першими почали робити солодкий лід, рецепт якого тримали у суворій таємниці. Китайці вважали, що ремесла виробництва шовку й морозива принесуть їм світову славу. З шовком так і вийшло. А стосовно морозива вони прорахувалися. У китайців цей засіб від спеки перейняли араби, індійці, іранці.

У IV столітті до н.е. Олександр Македонський, який погано переносив спеку, вживав фруктові соки зі снігом, який доставляли з гірських вершин раби.

Любив морозиво і римський імператор Нерон (1 століття н.е.).

У Русі, де також ніхто не знав нічого про китайське морозиво, набув поширення спосіб приготування холодного десерту: заморожене молоко дрібно стругали й перемішували зі свіжими ягодами. Трохи пізніше почали заморожувати сир, вершки й додавати сухі родзинки чи абрикоси.

У ХІІІ столітті італійський мандрівник Марко Поло привіз у Європу кілька способів приготування невідомої доти страви. Влітку 1660 року італієць Франческо Прокопіо відкрив у Парижі продаж морозива і став першим європейським морозивником. Незабаром морозиво підкорило увесь світ.

З 1750 року у Франції почали виготовляти цю страву, яка швидко стала улюбленою.

У США перше згадування про публічний продаж морозива зустрічаємо в травні 1777 року. Виробництво його стрімко зросло наприкінці XIX століття, коли з'явилися досконалі холодильні машини.

Словом, морозиво – продукт міжнародний. Слов'яни принесли в спосіб приготування страви різноманітні наповнювачі, в Західній Європі винайшли безліч промислових способів його виробництва, американці придумали виробництво вафельних чашечок та ескімо (морозиво на паличці, глазуроване шоколадом).

У 1851 в Балтиморі молочар Джекоб Фуссель заснував перше у світі промислове виробництво морозива.

Цікава інформація. Історія київського морозива.

У 19 столітті продавців морозива треба було шукати у міських садах та парках. Невеличкі бочечки часто носили просто на голові, відпускали продукт у маленькі стаканчики, на додачу видавали дерев’яну ложечку. Коли десерт з’їдався, посуд треба було повернути продавцю. Вибагливі ласуни купували морозиво у продавців з візками. На льоді стояли відерця з різними сортами, тож можна було купити кілька кульок та ласувати полуничним, вершковим чи крем-брюле.

Для більш вимогливої публіки існувала кондитерська Семадені, справжня візитівка Києва. Бернард Семадені прибув до Києва зі Швейцарії. Тут він створив цілу мережу кондитерських. Найбільш прославлена знаходилась на нинішньому Майдані. Морозиво у Семадені пропонували будь-яке: змішували пломбір з розтертими фруктами, до того ж не тільки зі звичними малиною, вишнями, абрикосами та полуницями, а й з екзотичними персиками та ананасами. Робили популярне морозиво з шоколадом та горіхами, меренги з морозивом, каву з морозивом та інші цікаві десерти. Поряд з кондитерською знаходились міська дума та біржа, фінансисти та чиновники полюбляли обговорювати свої ділові питання за чашкою кави чи шоколаду. Гімназистки збирали гроші, щоб разом із подругами вибратися до Семадені на шоколад та морозиво. Кияни йшли сюди родинами на тістечка, сухе варення та склянку кефіру, який був тоді популярним напоєм для краси та здоров’я. Тут можна було придбати коробку шоколаду з Парижа, торт у вигляді кошика з квітами, букет з цукерок. Мережа існувала до 1925 року.

У світі є чимало дивацьких музеїв, однак справді екзотичним є американські музеї морозива в Чикаго чи в Лос-Анджелесі! Мало хто не любить цей смаколик, тож похід до музею буде максимально веселим та ситним.

 
Музеї морозива відкриті також в Італії, Сінгапурі.

В Україні в Житомирі встановлено пам’ятник цьому смачному десерту.

 

Іноді можна почути, що сучасне морозиво - суцільна хімія. Так, вибір морозива сьогодні надзвичайно великий і, зрозуміло, деякі його види можуть містити компоненти штучного походження. Коли ви вибираєте пломбір для себе і своїх домашніх, обов'язково звертайте увагу склад продукту, зокрема на відсутність в його складі рослинних жирів.

І просто насолоджуйтесь. Недарма ж, морозиво належить до тих продуктів, які здатні підвищувати настрій.

 Цікаві факти про ковальство

Ковальство – стародавнє ремесло, яке допомогло людині підпорядкувати метали та зробити своє життя комфортним. Коваля глибоко шанували – не міг же звичайний чоловік підпорядковувати собі вогонь і виготовляти дива.

З язичницьких часів серед шанованих богів були ковалі або їх нащадки, пов’язані зі стихією вогню і процесом обробки заліза. Так Гефест — грецький бог-коваль, Тор — скандинавський, Воланд — європейський. У народних повір’ях часто вважається, що ковалі знаються з нечистою силою.

Здавна коваля вважали не просто популярним майстром, а й чаклуном. Адже кузня була святилищем вогню, де вшановували Сварога — головного бога творчої сили, бога — коваля. Люди вважали, що через вогонь коваль спілкується з потойбічним світом, душами померлих та навіть знає, куди зникають людські душі.

        
Цікаві факти

*Залізні вироби кидали до купелі немовляти, аби воно росло міцним і здоровим.

*Ковальство спричинило виникнення одного з найпоширеніших прізвищ у світі: Коваль, Коваленко, Ковальчук, Ковальський і т.д.

*Цікаво, що у англійців і американців найпопулярнішим є прізвище «Сміт», яке теж перекладається як «коваль».

*Щоб приборкати твердий метал, коваль розігріває його до температури 1000 градусів.

100 років тому на Бойківщині не було спеціальних приладів, якими роздувався вогонь. Використовувався шкіряний міх та ручна сила, аби розпалити вогонь у печі.

*Серед правителів було чимало тих, хто освоїв, або намагався освоїти, ковальську справа. Наприклад, Петро Перший брав активну участь в куванні корабельних якорів на судноверфі в Воронежі. Король Франції Карл IX особисто кував замки й ключі, а у Людовика XIV у Версальському палаці навіть була своя кузня.

Підкова як оберіг

Металу завжди приписували містичні властивості й небесне походження, тому кожна викута ковалем річ набувала особливої магічної сили. Наприклад, підкова, пройшовши випробування й очищення вогнем, оберігала житло від усіляких хвороб, притягуючи їх до себе й не даючи змоги зайти їм до оселі. Є повір’я, у якому стверджувалося, що біс завжди ходить колами й нескінченно водить за собою біди та нещастя. Тому підкова у вигляді розірваного кола примушує біса дійти до кінця й повернутися, не даючи закінчити свою диявольську справу. Через те підкову вішали крізь, де сили зла могли б потрапити до житла: над дверима, вікнами, піччю тощо. Існує також повір'я, що підкови необхідно вішати кінцями вгору. Такий стан підкови може символізувати як вуха коня, так і роги язичницького бога Велеса - бога достатку, злагоди і господарства. Тому, і підкова приносить щастя у бізнесі та примножує накопичений достаток.

 

Чому кузні будувалися на околиці села?

Це дійсно так. Бажано, щоб поруч була ще й водойма. Це пояснюється тим, що ковальство було дуже вогненебезпечним. Достатньо однієї іскри, щоб кузня спалахнула, а слідом за нею і сусідні будівлі.

Чому у старовинних кузнях не було вікон?

Пояснювалося це тим, що при куванні виробів необхідно було строго витримувати температурний режим. В давнину це можна було визначити тільки на око – за кольором металу. А в темній кузні це було простіше зробити.

     

Єдина  в Україні водяна кузня в гірському закарпатському селі

https://www.ukrinform.ua/rubric-tourism/3093681-kuzna-gamora-miz-molotom-ta-bajduzistu.html