Відомі українські письменники – садівники та великі шанувальники природи

Чи знаєте ви, що багато відомих письменників проводили свій вільний час серед грядок, копали картоплю, займалися садівництвом!

Іван Котляревський

До природи у Івана Котляревського з дитинства було особливе ставлення. У своїх творах він часто оспівує рослини – символи Батьківщини: в «Енеїді» згадується 61 вид рослин, у п’єсі «Наталка Полтавка» – 9 видів, в «Москалі-чарівнику» – 4 представники рослинного світу.

У власності Котляревських була садиба, за Ворсклою шістдесят десятин поля і луків, а ще ділянка лісу.

Михайло Коцюбинський

На творчість письменника надихнуло кохання, але не тільки… Натхненням письменника також були квіти. У творах українського сонцепоклонника читач може зустріти понад 200 назв різних рослин – квітів, дерев, кущів, польових рослин і городини. Здається, у класичній українській літературі нема іншого такого письменника, який виявив би більш ґрунтовні знання з ботаніки. Зокрема, з італійського острова Капрі автор «Intermezzo» привіз в Україну насіння гвоздики, яка в національній науковій літературі відтоді відома як… «гвоздика Коцюбинського». У народі ті квітки звуть іскорками, зірочками, зорьками, тоді як видатний селекціонер Карл Лінней назвав гвоздики діантусами (лат. dianthus), що в перекладі означає «божественна квітка».

 Іван Нечуй-Левицький

Автор відомої «Кайдашевої сім’ї» вів усамітнений спосіб життя і ніколи не був одружений. Проте письменник дуже любив природу. У дворі його флігеля був садок, невеликий ставок і пасіка. Нечуй-Левицький народився біля річки Рось і міг годинами сидіти на березі, мріяти про щось своє і спостерігати за течією. Дослідники свідчать, що «небагато знайдеться письменників, які могли б змагатися з Нечуєм-Левицьким у «почутті природи», в умінні її бачити й описувати».

Іван Франко

Франко не тільки збудував свій дім, але й дуже хотів, щоб біля цього дому було б не менш добре, ніж у ньому, і затишно. Тому посадив разом із своїми синами і донечкою, і дружиною плодові дерева: яблуні, вишні, різні кущі – аґрус, порічки, малину, а також багато різноманітних квітів. На території Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка працівники вирішили відтворити екопростір та висадили плодові кущі та дерева, які колись росли у його родинному саду. Сад облаштували, висадивши фруктові дерева та кущі, а також мальви – улюблені квіти Франка. Саме такі рослини, за спогадами дітей поета, росли на подвір’ї.

Якщо ж ви хочете дізнатись більше – раджу прочитати твори вищезгаданих письменників. Запевняю – отримаєте чималу насолоду!

https://www.visnyk.poltava.ua/news/vidomi-pysmennyky-sadivnyky-ta-shanuvalnyky-pryrody/

  

 Хто такі черкаси?

За версією О.П. Знойка термін «черкаси» походить від тюркського «чири-киси» або «чири-киши» – «люди армії» (тобто озброєний народ). Така назва зберігалася до 17 століття і стала синонімом до слова козак.

Пізніше розповсюдження назви «черкаси» могло бути пов'язане з містом Черкаси, поблизу якого було в той час чимало козацьких осель.

Взагалі черкасами іменувалися українські козаки в офіційних документах Московії у 2-й пол. 16 – 1-й пол. 17 століть. Після Переяславської ради 1654 року козаки стали називатися малоросійськими козаками.

Термін «черкаси» застосовувався зокрема щодо запорізьких (українських) козаків, а згодом ним частенько стали називати населення України взагалі.

Як етнонім українців черкаси відомі й в деяких письмових західноєвропейських джерелах цього ж часу.

Як народна назва українців у російській мові черкаси існували до 18 століття.

  

 Засоби пересування в українців

Якщо запитати, як називалися транспортні засоби в українців, то, мабуть, кожен скаже - віз, підвода. А, між тим, ці слова мають ще чимало синонімів.

Слово віз має загальнослов'янське походження.

Віз – засіб пересування на чотирьох колесах з кінною або воловою тягою здебільшого для перевезення вантажів.

Існують також інші назви:

підво́да, хві́ра, фі́ра, ху́ра; телі́га; пово́зка, повіз, ко́ла; бри́ка, оберемок. Вози для перевезення снопів у деяких місцевостях називалися літерними возами або літерняка́ми (від нім. –«драбинчастий віз»).

В Україні за розміром розрізняють «воловий» або «кінський» вози.

На Лівобережжі найтиповіший віз був невеликого розміру, правобережні «хури» й «фурманки» були довші й глибші.

Існують драбинясті, збіжжеві вози – «гарби» та «літерняки». Чумацькі вози, відомі як мажі, перевелися ще на початку 20 ст.

На возах для захисту людей і вантажів могли встановлювати тенти з шкір, тканини. Криті вози називались халабудами, будами, будками. Криті повозки кочових народів (половців, монголів, циган) прийнято називати кибитками.

Вози Правобережжя були довші й глибші за полтавські, а на Волині (особливо на півночі) вози були дуже вузькими через використовування їх на лісових дорогах.

Для стоянки возів будували спеціальні приміщення – возівні. Окрім того, вози могли ставити і в коморах, навісах біля стін будинків.

Гарба– високий віз на двох (у Середній Азії) або чотирьох колесах (на Кавказі і півдні України) для перевезення снопів, соломи, сіна. Здавна гарба була необхідним знаряддям селянського господарства. В Україні в гарбу запрягали звичайно волів, в інших місцевостях використовували і коней.

Мажара – на півдні України та на Північному Кавказі – великий віз з ґратчастими боковими стінками.

Мажарою (мажа) також називали віз, який використовували чумаки. Кузов традиційної мажі – суцільний ящик, з внутрішнього боку обшитий лубом і розділений перегородкою на дві частини: більша — для вантажів, найчастіше сипких, менша — для господарського реманенту, одягу тощо. Мажі часто оздоблювались різьбленням.

 Бричка – легкий візок для їзди, іноді з відкидним верхом.

 Кузов брички міг бути як відкритим, так і закритим (чи відкидатися), і кріпився на двох еліптичних ресорах. Верх робили шкіряним, плетеним або дерев'яним, іноді його утеплювали; були моделі і без верху. У Російській імперії брички робили зазвичай без ресор, тоді як в Західній Європі частіше на ресорах і з відкидним верхом.

 У бричку запрягали одного або пару коней. Кучер міг сидіти на козлах або поруч з пасажиром.

Використавши м'яку ходу брички на ресорах, у війську Н. Махна з них робили тачанки.

 

Синоніми до слова Віз

ВІЗ (з запряжкою коней, волів), ПІДВО́ДА, ХУ́РМАНКА заст., ФУ́РМАНКА заст., ФІ́РМА́НКА діал., ФІ́РА діал.; ХУ́РА (великий); ФУРГО́Н, ХАЛАБУ́ДА, ХУРГО́Н розм., БАЛАГУ́ЛА заст. (критий); ГАРБА́ (довгий, з високим драбинчастим коробом — для возіння снопів, соломи, сіна); ГРАБА́РКА, БИНДЮГИ́ (БЕНДЮГИ́) розм. (без короба); БЕЗТА́РКА розм. (пристосований для возіння с.-г. продуктів без тари); ДРАБИНЯ́К розм. (з драбинчастим коробом); МА́ЖА заст. (чумацький віз); ФОРШПА́Н заст., МАЖА́РА діал. (великий довгий віз); ДРО́ГИ діал. (довгий без короба віз для перевезення великих вантажів або трун); КАРУ́ЦА діал. (румунський віз).

Для поїздок в місто у селян існував „васаг", для роботи в полі - „драбиняк", для сміття і гною - „віз".

  

 Як заготовляли сало у давнину

Кому з нас не відомий такий продукт як САЛО? Смачне, поживне - воно в усі часи було на столі у великій пошані.

Українці жартують, що це навіть особлива «валюта».

А от чи знайомі вам такі слова як САЛГАН, САЛОТОП, САЛОТОПНЯ?

Салотопня – це підприємство, де витоплюють сало.

Салотоп – власник салотопні.

Салган – бойня разом із салотопнею.

Часто салганом називали людину, яка працює в салотопні.

Як заготовляли сало у давнину

Спосіб заготівлі сала був тоді простим до неймовірності. Існували так звані салотопні заводи, які з ранку до вечора витоплювали цей продукт із цілих туш худоби. На виварку йшло все – вівці, кози, корови. Дуже часто з такої худоби навіть шкіру не знімали, а топили так звану живу у великих казанах зі смальцем. Під казанами підтримували вогонь, а наглядач постійно знімав зверху вже витоплене сало.

Найпростіша салотопня, яка була поширена скрізь по Європі, у тому числі й в Україні, мала такий вигляд:

 У металеву частину казана наливали воду до рівня дерев’яної насадки. Робили це для того, щоб сало не пригорало, а вишкварки не пересмажувалися. Під казаном розпалювали вогонь, і коли вода закипала, у неї вкидали заготовлений сирець – порубану худобу, а то й цілу тушу. Сало починало витоплюватися й спливало смальцем. Робітник збирав його черпаком і зливав на сито, розміщене над чаном-відстійником. Вишкварки, які залишилися в ситі, по жолобу згортали назад у казан. У відстійнику пробивали два отвори, які потім затуляли дерев’яними чопиками. Через верхній отвір зливали вже відстояне світле та чисте сало в дерев’яну чотирикутну ємність для охолодження. У цьому примітивному прообразі холодильника рідкий смалець холонув й загусав. Робітник постійно перемішував цю однорідну масу, щоб вона не бралася плямами. З холодильника продукт розкладали в бочки. Вишкварки виймали з казана, складали в полотняну торбу й підсовували під гвинтовий прес. У такий спосіб вичавлювали рештки товщу.

Але все одно цікаво!

Сподіваюсь, читачі зрозуміли, що в даному випадку мова йде про смалець, а не про сало, яким ми бачимо його на столі.

 Про важливість салотопного підприємства свідчить такий факт:

Павлоград — місто обласного значення Дніпропетровської області, центр Павлоградського району, розташований у межиріччі річок Самари й Вовчої.

У XVIII столітті тут на місцевій сировині розвивались різні кустарні промисли, в місті виникають невеликі промислові підприємства. До 1848 року тут було 4 салотопні заводи. В 1864 році працювало 5 салотопних, 2 шкіряні, олійний заводи, тютюнова фабрика та ін. підприємства тощо.

  

 Фразеологізми, які вас дуже здивують

Українська мова — яскрава, барвиста, запашна, багата на  гумор, щедрість, щирість. В українській мові багато виразних, яскравих, веселих та дотепних фразеологізмів та приказок, про які багато хто з українців і не чули та не використовують. Тому мова їх, хоча і грамотна, але пісна та сіра. Часто носії української мови через незнання українських варіантів вдаються до російських приказок.

Відомий український вчитель та мовознавець Олександр Авраменко навів кілька прикладів таких фразеологізмів русизмів, які часто вживають українці -  "первый блин комом", "на вкус и цвет товарища нет", "пишите письма мелким почерком", хоча для них є чудові дотепні українські відповідники.

Коли не все виходить з першого разу кажуть "первый блин комом", хоча в українській мові для цього є влучний відповідник – "перший бублик глевкий". "Глевким називають погано пропечений хліб, такий, що ліпиться", - пояснив Авраменко.

Вислів "на вкус и цвет товарища нет" українською звучить подібно "на колір і смак товариш не всяк".

А вислів, який означає завершення розмови, що означає "все, я пішов", а саме  "пишите письма мелким почерком" має зовсім не схожого українського відповідника.  Мало, хто знає,  що  "пишите письма мелким почерком" українською звучить  напрочуд влучно, жартівливо та цікаво – "цілуйте тата в коліщата".

Джерело: https://tsn.ua/tsikavinki/vas-ce-duzhe-zdivuye-scho-oznachaye-frazeologizmi-ciluyte-tata-v-kolischata-ta-pershiy-bublik-glevkiy-2668440.html

"Баба Зеба" – хто ж вона?

Якщо ви проводили своє дитинство в селі і бігали босоніж, то неодмінно страждали від «укусів» цієї «баби». Навіть якщо й не знали, хто вона така.

Насправді, це якірці́ колючі – багаторічна повзуча трав'яниста рослина, від 10 до 50 см. Якірці мають розгалужене стебло, яке килимком стелиться по землі, і опушені парноперисті листочки, з пазух яких виглядають квіти приємного лимонного кольору. Так і хочеться в літню спеку босоніж походити по такому зеленому килимку… Але не поспішайте! Рослина дуже підступна!

На місці кожної квітки досить швидко з’являється жорсткий, колючий плід. На перший погляд він нагадує горошину, але з величезними шипами.

Такі горошини зовсім непомітні на сухій землі. Проте вони є великою загрозою як для босих ніг і собачих лап, так і для велосипедних шин.

В народі рослина відома як «бабині зуби» (мабуть звідси й Баба Зеба), наукова назва – якірці сланкі (Tribulus terrestris). В Україні вони поширені в основному на півдні. Зустрічаються на городах, полях, біля доріг.

Звичним місцем для якірців є баштани, тож місцеві мешканці називають рослинку «кавунцями».

 З першого погляду і не збагнеш, за що рослину охрестили «бабиними зубами»! Та придивившись, побачиш не лише жовті квіточки на кінці стебельця – біля кореня дозрівають вкриті гострими довгими шипами плоди, за які рослину прозвали «рогоглавником». 

Оті «якірці» так міцно чіпляються до ніг та хутра тварин, взуття і одягу людей, навіть до коліс автомобілів, що можуть «подорожувати» на велику відстань. А в місцях масового поширення легко пробивають колеса, добряче дошкуляючи велосипедистам.

 
Завдають якірці значної шкоди і скотарству. Тварини, надто з білим хутром, які випадково їх поїдають, можуть навіть загинути, бо рослина підвищує чутливість організму до сонячних променів.

                             Народними назвами є кавунці, якорці, баранці. 

Чому навчальний рік починається 1 вересня

Традиційно навчання в Україні, як і у ще 122 країнах, розпочинається 1 вересня. Але ця дата не випадкова і вона має цікаву історію.

 Вважається, що

Вперше рахувати початок року з початком осені стали з 1492 року. Новий рік 1 вересня збігається із церковним початком року. А оскільки у ті часи усі школи були при церквах, то й логічно, що навчання в них починалося за церковним календарем - тобто 1 вересня

 А ви знали, що  

У 325 році імператор Римської імперії Костянтин Великий вирішив починати Новий рік з 1 вересня. Цю традицію запозичили й інші країни, а у кінці ХV ст. вона з'явилась і на теренах сучасної України. Тоді вперше рахувати початок року з початком осені стали з 1492 року.

Проте цікаво знати, що

За часів правління Петра Новий рік перенесли на січень. Але от навчальний рік у гімназіях, університетах і школах не змінився. Лише у селах навчання починалося з 1 грудня.

Разом із цим на території України до середини 30-х рр. XX ст. початок навчального року коливався. Зазвичай діти йшли на навчання після завершення польових робіт.

Коли починається навчальний рік в інших країнах

В Україні та ще 122 країнах світу діти йдуть до школи першого вересня, у 43 країнах новий навчальний рік починається першого січня, ще у 16 країнах початок навчання припадає на березень. Що стосується інших країн, то в них немає єдиної дати.

Цікаві факти про День знань

* Одним з ініціаторів введення і автором назви свята став радянський педагог Федір Брюховецький. Він поклав традиції першого і останнього дзвоників.

* Першокласники Німеччини у День Знань приходять до школи не з квітами, а з великим різнокольоровим пакетом. Цій традиції майже 150 років. Напередодні свята діти майструють конусоподібний пакет, в який батьки кладуть солодощі та потрібні для навчання речі; вже сидячи за партою, першокласники можуть розгорнути яскравий шкільний подарунок і подивитися, чим цікавим його наповнили батьки. 

* В давнину 1 вересня відзначалося як свято жнив.

* Найдовший урок був зареєстрований в Австралії. Тривав він 54 години. Весь цей час професор начитував свій лекційний матеріал студентам.

А ви знали, що  

1 вересня як державне свято було засновано у 1984 році указом Президії Верховної Ради СРСР "Про оголошення 1 вересня всенародним святом – Днем знань". У незалежній Україні свято було офіційно встановлено 13 травня 1993 року.

Але також цікаво

З приходом радянської влади, а разом із нею й обов’язкової початкової освіти, усі діти віком 8-10 років мали йти до школи восени. Але День Знань у різних навчальних закладах відбувався по-своєму. Так, діти у міських школах поверталися за парти із середини вересня. А сільські дітлахи долучались до шкільної науки вже з кінця жовтня, по завершенні робіт у полі, на городі.

У 1932 р. тогочасний Уряд УРСР прийняв рішення поєднати свято Міжнародного юнацького дня із Днем початку нового навчального року. Так 1 вересня 1933 р. всі діти в школах радянської України сіли за парти.

У 1935 р. з метою уніфікації шкільної системи освіти була прийнята спеціальна постанова. Згідно з цим нормативним документом Початок нового навчального року (День знань) був єдиним для усіх навчальних закладів — 1 вересня.

ОГО-ГО!!!

Історичні документи свідчать, що початок навчального року  відзначався дуже помпезно, включаючи навіть вуличні демонстрації учнів та педагогів (звичайно, до початку ІІ світової війни).

Помпезні демонстрації з нагоди початку нового навчального року зникли до початку 60-х років ХХ ст.. Замість них з’явилися шкільні лінійки.

Використані джерела:

https://op.ua/news/blogi/chomu-den-znan-1-veresnya

https://www.rbc.ua/rus/styler/nikoli-zdogadalis-os-chomu-navchannya-rozpochinaetsya

https://u-news.com.ua/153222-nikoly-b-ne-zdogadalys-os-chomu-navchannia-rozpochynaietsia-1-veresnia.html -

https://itvmg.com/news/1-veresnya-chomu-navchannya-v-ukraini-pochinaetsya-same-tsoho-dnya-89233

https://nubip.edu.ua/node/133013