пятница, 31 марта 2023 г.

З історії фломастера

Флома́стер — це писальний прилад для писання та малювання за допомогою чорнила, що витікає з резервуара до наконечника з пористого матеріалу.

Звідки ця назва

Слово «фломастер» походить від назви торгової марки «Flo-Master» компанії «Cushman & Denison», яка почала випускати під таким брендом «багаторазові ручки» у 1951 році.

За другою версією, це слово походить від назви іншої торгової марки — «Flowmaster», яка випускала чорнила.

Назва «фломастер» закріпилося за цим приладом не тільки в українській та російській, але й деяких інших мовах: польській (flamaster), білоруській (фламасцер), хорватській (flomaster), сербській (фломастер/flomaster), і навіть литовській (flomasteris).

Звідки ж взялися фломастери

Ці кольорові палички знайшли свій початок ще в Стародавньому Єгипті. Коли проводилися розкопки в гробниці Тутанхамона археологи знайшли олівець з міді, всередині якого була тростинка, змочена в чорнилі. Це був прототип сучасних фломастерів.

Багато років ця ідея, яка, здавалося, лежала на поверхні, була ніким не займана. І тільки в 1972 році японець Юкіо Хорі створив щось на зразок єгипетських олівців з міді, додавши спеціальний наконечник, який контролював потік чорнила.

http://allforchildren.com.ua/where1-61.htm

https://office-mix.com.ua/ua/i/istoriya-flomastera/

среда, 29 марта 2023 г.

Чому дні тижня сьогодні називаються саме так, а не інакше?

Здавалося б, що нового можна повідати про те, що тиждень має сім днів, назви яких відомі й малечі. Однак чи багато нам відомо про назви днів тижня?

Коли ми говоримо слово "тиждень", то, звісно, маємо на увазі проміжок часу в 7 діб із певною назвою кожного окремого дня.

Проте були часи, коли тиждень складався із 5-ох і навіть 10-ох днів. Поступово декади і 5-денки змінилися на семиденки, а кажучи давньоруським словом, – седмиці.

То чому дні тижня мають саме такі назви, які відомі нині? Чи випадкові вони? Чужі ці назви чи рідні нам, українські?

В українців сучасні назви днів пов’язані не з небесними світилами, як, наприклад, у римлян, а більшість назв днів вказує на їх порядок у тижні, послідовність. Точкою відліку цього порядку взято неділю.

Саме слово "неділя" походить від давньоруського слова "нє дєлать", себто "не робити". Неділя – це день відпочинку.

Назва понеділка утворилася від слів "по неділі", тобто "перший після неділі".

Назва вівтірка виникла від слова "второк, вторóй", цебто 2-ий день після неділі.

А середа пойменована так за своє серединне положення між сімома днями тижня.

Четвер – від слова "четвертий" (після неділі день).

П’ятницею назвали 5-ий день по неділі.

І лише субота, назва шостого дня тижня, має відгомін чужого слова "сабат", "шабаш", себто кінець роботи. Так, 6-ий день тижня має неукраїнську назву, утворену від давньоєврейського слова "шабат" (шабаш).

Як називали дні тижня в давнину

На жаль, про власне українські, зокрема, давньоукраїнські, назви днів тижня чути не доводиться. А вони були. Тож спробуймо дослідити і їх.

Одначе справедливо відзначу, що субота, як і інші дні тижня, в давніх українців первісно мала власну назву, тобто українську.

Зокрема, суботу праукраїнці називали Перундень – на честь бога Перуна, якого вважали покровителем шлюбу.

Можливо, саме тому й одружуються українці переважно в суботу. А ще Перун – се бог-воїн, визволитель, а також бог грому, блискавки і земних вітрів. За іншими джерелами, день Перуна – четвер.

Про ТИЖДЕНЬ

Слово тиждень теж має давньоукраїнський відповідник, котрий зрозуміліший, аніж слово "тиждень", позаяк седмиця має в корені давньоруське "сєдьмь", тобто "сім", 7 днів, хоча ще раніше наші предки мали 6 днів у тижневі.

Чому понеділок – день важкий

Приказка "понеділок – день важкий" відома кожному, до того ж відома ще з часів Русі. Хоча відоме й інше прислів’я: "Понеділок – день, як день". І зараз цей вислів точніший.

Однак чому ж так мовлять? Були в історії України страшні часи, котрі й породили перший вислів ("Понеділок – день важкий").

І було це в пору примусового хрещення Русі, коли князь Володимир наказав жорстоко карати по понеділках тих, хто не йшов до церкви у неділю.

Княже слово діяло і через 8 сторіч: навіть у ХVІІІ віці селян, які не приходили на церковне богослужіння, привселюдно карали. Тож понеділок став справді важким із часу примусового нав’язування християнства.

Підстави для виникнення такого прислів’я були, як бачимо, вагомі. Тому вислів зберігся й досі.

НАРОДНИЙ КАЛЕНДАР І ЗВИЧАЇ були тісно прив’язані і до кожного окремого дня. Наприклад,

ПОНЕДІЛОК – день чоловічий. Його вважали важким днем. Справді ж бо, "по неділі", після відпочинку, нелегко братися до важкої роботи.

Тому в понеділок не починали ніякої великої справи, бо його вважали несприятливим, хоча таким був не завжди, адже мав назву Хорошдень (за прадавніх, ще дохристиянських, часів). Є й прислів’я:

Понеділок – шевський празник.

Понеділок і п’ятниця – важкі дні, вівторок і субота – легкі. У понеділок роботи не починай і в дорогу не вирушай.

ВІВТОРОК – "второй", себто 2-ий день після неділі. Чоловічий день. Його вважали легким днем, сприятливим для початку роботи.

Щасливий день. Мав древню назву Велесдень, бо був приурочений богові Велесові, трудівникові. Прислів’я:

Вівторок – щасливий день.

СЕРЕДА – жіночий день. Цього дня дотримувалися посту. Намагались не мити волосся, не розчісувати, не заплітати кіс, "бо в середи 40 доньок і кожна висмикне пасмо", "бо волосся перестане рости", "бо голова болітиме", "бо коса буде поганою".

Не дозволяли і різати полотно на сорочки та шити або вбиратись у нову сорочку. У дохристиянські часи середа мала назву Яродень. Сучасна назва, "середа", означає середина тижня.

Багата середа на приказки і прислів’я про себе:

Воно як трапиться: коли середа, а коли й п’ятниця.

Середа та п’ятниця – четверові не укажчиця.

Скривився, як середа на п’ятницю.

ЧЕТВЕР – "день чоловічий", сприятливий для різних справ. Заборони стосувалися лише деяких видів робіт. Не можна нічого садити в землю, бо з’їдять черви.

Сіяли цього дня капусту, огірки, садили квочку. Подекуди в четвер не мастили: "щоб не було павуків у хаті", не прали, "бо буде град падати", не снували, "бо хлопці снуватимуть по селі" (ходитимуть неодруженими).

До сходу сонця добре примовляти або заговорювати – допоможе. Купальдень – так називали четвер у давнину, бо приурочували його богові Купайлові.

Приказки і прислів’я:

Згоджусь я тобі не тепер, то в четвер. Краще тепер, ніж у четвер. Не тепер, то в четвер. Хоч не тепер, то у четвер.

П’ЯТНИЦЯ – 5-ий день тижня, "жіночий", пісний. Цього дня не виконували домашніх, особливо ткацьких, робіт. Не пекли хліба. У п’ятницю після заходу сонця, кажуть, не можна мити ложок і мисок, бо "вороги будуть тарабанити про тебе язиками, наче тими ложками".

А ось для чоловічої роботи цей день вважали легким на почúн. У п’ятницю добре орати, сіяти жито й овес.

"Проти п’ятниці сон неодмінно справдиться". І хто йтиме свататись – пощастить: "У п’ятницю засватається навіть свинячий пастух", казали. Тому й назва цього дня була – Ладодень на честь бога любови, Лада.

Прислів’я про п’ятницю:

Буде сім п’ятниць на одну неділю.

Не гляди, що п’ятниця, тоді бери, як трапиться.

І лише СУБОТА носить неукраїнську назву.

Найважчий день для роботи. "Субота – не робота: помий, помаж і спати ляж".

Можна почати прибирання – легше пройде. В суботу краще всього купатись і переодягатись. Одні вважали останній будній день вдалим для початку роботи і для початку життя: "Хто народився в суботу – цілий вік буде щасливим".

Інші вважали день важким, намагалися закінчити будь-яку роботу, "бо будеш 10 субот закінчувати". Якщо в суботу одружуються ті, що народився цього дня, то казали, не матимуть дітей.

У суботу змащували долівку жовтою глиною, готувалися до неділі. Перундень. Так називали суботу давні українці, бо приурочували її богові Перунові.

Субота – вся робота. Субота – не робота, неділя – не вільна.

Субота – кінчається робота.

НЕДІЛЯ – "не робота і не діло". Домашню роботу забороняли: "щоб не було хвороби, нещастя вдома".

Не можна в неділю шити, "бо нарве палець". Не можна рубати сокирою. Казали, що розрубана в неділю ломака, якщо її зберегти, навіть через 7 років обов’язково спалахне і згорить.

Але якраз у неділю добре саджати курку, "щоб курчата ішли добре". А ще неділя була днем для толоки й иншої гуртової роботи.

Народна мудрість про неділю:

Йому щодня неділя.

Неділя – день вимушеного безділля.

Не тоді мені неділя, як сорочка біла, а тоді, коли мала час узяти.

Од неділі до неділі, щоб усі люди погляділи.

Прийде така неділя, що і в нас буде весілля.

Сховай слабість на неділю, бо тепер робота є.

У неділю: «Гой-я, гой-я!», а в понеділок: «Головонько моя!..».

Через день – та й неділя, через хату – та й весілля.

https://uzhgorod.net.ua/news/118823#:~:text=%D0%92%20%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%86%D1%96%D0%B2%20%D1%81%D1%83%D1%87%D0%B0%D1%81%D0%BD%D1%96%20%D0%BD%D0%B0%D0%B7%D0%B2%D0%B8%20%D0%B4%D0%BD%D1%96%D0%B2,%2C%20%D1%81%D0%B5%D0%B1%D1%82%D0%BE%20%22%D0%BD%D0%B5%20%D1%80%D0%BE%D0%B1%D0%B8%D1%82%D0%B8%22.

Історія бджолиного вулика

Оповідання Анатолія Григорука

Усі знають, що найкорисніша комаха на світі — бджола. Вона не тільки збирає цілющий мед, дає віск, лікувальну пергу. Бджола в час цвітіння опилює сади та городи. А без цього годі сподіватися на врожай.

Тим часом, у давнину домашніх бджіл не було. Були тільки дикі. Жили вони в дрімучих лісах, і за помешкання їм правили дупла дерев, земляні нори та розколини в скелях.

Щоб добути мед, людина руйнувала бджолині житла, і бджоли цілими роями гинули.

Згодом якийсь охочий до меду мудриголова надумав приручити бджіл. Адже мати мед під самісінькою хатою куди зручніше, ніж шукати його в дикій пущі. Повидовбував він у дерев’яних колодах дупла, переселив туди кілька диких роїв і заходився пасічникувати. Згодом і сусіди взялися за це принадне діло. А далі й сусіди сусідів…

Треба однак сказати, що ці нехитрі бджолині оселі мало чим відрізнялися від тих, які дарувала бджолам сама природа. Тому й називали їх “дуплянками”.

Поступово люди заводили дуплянок більше й більше. От тільки мед з них доводилось видобувати давнім способом — дуплянку розбивати й тим самим прирікати бджіл на загибель.

Поклав край такому жорстокому пасічникуванню один добросердий і винахідливий чоловік. Жив він в Україні, на Чернігівщині. А звали його Петро Іванович Прокопович. Він хоч і належав до заможного роду, але не гребував простою селянською працею.

Тому купив собі шмат поля, викопав під житло землянку й завів невеличку пасіку.

Петро Іванович не лише доглядав її. Він постійно спостерігав за таємничим бджолиним життям і розмірковував, як би то зробити так, щоб раз і назавжди захистити золотокрилок від лютої біди. Саме йому спало на думку злагодити зовсім новий, ще ніким не бачений вулик. Кажуть, усе геніальне — просте. Отож і витвір Петра Івановича нібито не являв нічого особливого. Відмінність його була в тому, що вулик накривався окремою накривкою.

Коли випадала потреба перевірити, що діється в бджолиному помешканні, пасічник просто піднімав цю накривку й оглядав усе без будь-яких перешкод. Та найголовнішим було інше. Прокопович першим у світі почав вставляти у вулик рамки із вощиною. А це вже була придумка справді геніальна. Бо коли бджоли наповнювали медом стільники, то можна було спокійнісінько вийняти рамки, прокрутити на центрифузі — й одержати бджолиний дарунок без жодних клопотів і для пасічника, й для бджіл.

Нам не відомо, хто з людей першим додумався, як видобувати вогонь. Хто злагодив перше у світі колесо чи спустив на воду перший рукотворний пліт. Але ми напевне знаємо, хто подарував бджолам і всім бджолярам свій неоціненний вулик.

понедельник, 27 марта 2023 г.

Брати-місяці

Михайло Коцюбинський

(віршована казка)

Cердиться Березень, вітром бурхає,
Аж голі дерева стогнуть та гнуться.
Землю замерзлу вдень дощиком мочить,
А на ніч морозом дужим стискає.
Хмари збирає з усіх закутків неба,
Що нікуди сонцю й глянуть на землю…
Ринуть веснянії води рікою,
Дороги та греблі всюди руйнують,
Мокра ж хуртеча на полі і в лісі
Билину зелену снігом вкриває…

Сердиться Березень: серце віщує,

Що скоро вже, скоро йому доведеться
Квітню квітчастому, меншому брату,
Своє королівство — землю віддати,
І він замишляє ось що зробити:
Квітня квітчастого, меншого брата,
Ніби покликать до себе у гості…

От зараз хмари роздмухав по небі,
А сам поклонився сонцю ясному:
Просить він в сонечка помочі з неба
(Буйнесенькі стануть теж у пригоді):
Землю сушити, травицею вкрити,
Первоцвітом, рястом гай уквітчати.
Тільки що глянуло сонечко з неба —
Вже й стежка біленька в’ється болотом,
Пташка щебече в повітрі прозорім,
Травиця зелена з снігу вилазить.
Бачить, що сонечко щиро працює,-
Пташок посилає Березень хитрий,
Тих, що то з вирію просто летіли,-
В гостину до себе брата прохати.

Квітень, почувши запросини тії:
— Поїду,— зрадівши, каже,— до брата!-
Й очі веселі від щастя засяли.
Зараз почав він ладнатись в дорогу:
Лаштує чумацького воза; на пашу
Рясту, фіалок готує для коней,
А сам надягає шати зелені.

— Гов! А куди це ти, братику, їдеш?-
Хтось крикнув йому голосочком дитячим.
Квітень оглянувсь та, скинувши оком,
Молодшого брата — Травня побачив.
Травень був хлопчик на диво вродливий:
Як небо, очиці сині-блакитні,
Шати на ньому із квітів веселих,
Аж пахощі гарні віють від нього;
В пишній короні росинки перлисті
Так грають на сонці, немов самоцвіти.
Скаже він слово, то так і здається,
Що то соловейко в лузі співає.

Квітень вітається з Травнем та й каже:
— До Березня в гості, братику, їду!-
Травень відразу чогось засмутився.
— Знаєш що,— каже,— друже мій милий?
Скажу тобі нишком дивнії речі:
Матінка наша, Весна запашная,
Бувало, малого мене пригортає
Та часом зітхне і промовить тихенько:
“Трьох вас, синів, я у світоньку маю,-
Березень, старший, – дитина лукава…”
Як візьмеш на воза ще човен та сани,
Тоді рушай сміло до Березня в гості! —
Слухає Квітень розумної ради
Й на воза складає човен та сани…

От обнялися брати на прощання,
Рушили коні — і Квітень поїхав.
Хутко біжать коненята ситенькі.
Дорога суха, аж курява в’ється,
Збоку зелені лани простяглися,
Немов оксамит той, сяють на сонці,
Небо безхмарне високо синіє,
А долі первоцвіт лісом послався.
Пташка щебече в повітрі веснянім.
Радісно в Квітня тріпоче серденько,
З грудей його пісня сама так і ллється,
Полем лунає, лісами, лугами,
До неба злітають звуки чудові…
Довго вже їде так місяць щасливий.
Як от хтозна-звідки хмари взялися,
Небо вдягнули у чорнії шати,
На землю спустились дощиком, снігом,
Холод повіяв, вітри забурхали.
Пристали в болоті коні ступати.
Що цe? Шумить щось в долині так грізно…
Ось ближче… ще ближче… клекіт вже чути…
Видно, як котяться хвилі шалені,-
То річка у повідь враз розлилася.

Бачить сполоханий Квітень, що лихо,-
Спускає він хутко човен на воду,
Сани на човна бере й коненята,-
В руках його дужих вгинаються весла.

Хвилями річка на човен аж скаче —
Відскакують з плюскотом хвилі од човна
Криги здорові пливуть звідусюди,
А вітер із снігом в очі шмагає…

Бореться Квітень веслом з бистриною,
Сили останні свої добуває —
Й з розгону наскочив човном на берег.
Гляне — аж степ весь снігом біліє!
Вдарився Квітень руками об поли,
Та нічого діять — гірш вже не буде,-
Коні впрягає у сани і їде.
В глибоких заметах брьохають коні,
Хуга снігами вкриває дорогу.
Глянеш навколо — світа не видно!
На ніч мороз як потисне страшенний —
Понівечив, лютий, ряст та фіалки
Ті, що то Квітень взяв коням на пашу,
Й самого крізь шати Квітня доймає.
Змерз подорожній, аж труситься, бідний..
На ранок немов потеплішало трохи,
Минається сніг вже, всюди болото.
От як зайнявся край неба на сході
Й червоними стали хмари скраєчку,
Березень встав і пішов оглядати
Своє королівство — землю побиту.
Став край дороги, на палицю сперся,
Сердиті у простір втупивши очі,
Сам весь червоний од вітру та злості.
Гляне й аж крикнув:
— Он Квітень вже їде! —
Вітер бурхливий раптом ущухнув,
Хмари одразу розбіглися з неба,
І сонце братів двох зустріч осяло.
Слухає Березень Квітня пригоди,
Як Травень порадив їхать в гостину,
Слухає пильно, а далі як скрикне:
— Я ж тобі, братику Травню, віддячу!
Скрикнув так грізно і, парою знявшись,
Полинув в оселю чорної хмари,
Квітню квітчастому, меншому брату,
Своє королівство — землю залишив…

Й досі ще Березень гнівний на брата.
Залізе уранці нишком в садочок,
Квіти та зілля морозом потопче,
Аж довго Травень плаче росою…

воскресенье, 26 марта 2023 г.

Про кульбабку для найменших читачів

Людмила Кибалка

ХВАСТЛИВА КУЛЬБАБКА

(казка)

Серед зеленого поля майоріли кульбабки, ромашки, волошки… Над ними літали різнокольорові метелики. Кругом краса!

Якось долинула до однієї жовтоголової кульбабки розмова дідуся з онукою. Дівчинка збирала квіти для свого віночка.

— Дідусю, ця квітка – одне велике сонце, яке вранці будить мене, — промовила дівчинка і спрямувала свій погляд на кульбабку.

— Справді, Оленко, якщо уважно придивитися, то воно й так…

Вони пішли, а кульбабка все міркувала й міркувала, що навіть сон їй наснився, начебто вона – денне світило.

Загордилася. Хвалить-вихваляє себе цілісінький день.

— Я – сонечко! Подивіться, яка я гарна… Дякуйте мені, що поруч зі мною на полі зростаєте…

— Воно усім гріє, дає життя. А ти? – відповіла їй Ромашка, яка росла біля неї.

Сонце дивилося на них і мовчало. А наступного дня жовтоголова перетворилася на диво дивне: жовта квітка покрилася білим пухом, який зірвав i поніс вітер.

Уже ніхто з мешканців поля не пізнав хвастливу красуню. Де ж вона поділася?