Золота осінь

Цього року осінь і справді радує нас своїми барвами. Тепла погода, сонячні дні, золоте листя, що тихо кружляє в повітрі… Так і хочеться взяти в руки збірочку віршів і читати… Про що? Ну, звичайно ж, про осінь. А можна і самому спробувати взятися за перо… Та про це потім, а зараз я пропоную своїм читачам зробити невеличку перерву і насолодитися ще раз Золотом Осені. 

                                

Красива осінь вишиває клени

Червоним, жовтим, срібним, золотим.
А листя просить: – Виший нас зеленим!
Ми ще побудем, ще не облетим.
А листя просить: – Дай нам тої втіхи!
Сади прекрасні, роси – як вино.
Ворони п’ють надкльовані горіхи.
А що їм, чорним? Чорним все одно.

(Ліна Костенко)

Осінь — у барвистому намисті.
Як циганка — з бубоном в руці.
Поцілунок — чистий і вогнистий
на моїй зоставила щоці.

Не забуду: вчора в бубон била,
танцювала, дика і палка,
і, немов на картах, ворожила
на кленових зоряних листках.
Я платив грошима їй немало,
потім серце вийняв — і віддав,
і вона мені тебе вгадала
так, як я того і забажав.

Де циганка? Де відьомські коси
у стрічках, квітках і дукачах?..
Так, тебе наворожила осінь
на кленових зоряних листках…

(Євген Гуцало)

Осінній вогонь

В повітрі павутиння прозоро зависа,
Летить тонке, задумливо і легко.
А осені вогонь горить і не згаса
І відліта кудись, немов лелека.

Легенько обліта кульбабкою земля,
І золоті дими струмують від оселі.
А листя кружеля, а листя кружеля,
Неначе малюки на каруселі.

Летить кудись печаль, зника в густій імлі,
Крилом змахнувши легко на прощання.
І ніг моїх уже не втримати землі,
Бо, може, це моя печаль остання.

(Надія Кир’ян)

Відлітайте, дерева. Прощай, нетутешня пташко.

Ані докору з уст. Нам лишається довга сльота.

В керамічному глечику – кілька засохлих ромашок.
Екібана від літа, довершена і проста.

Півгодини дощу, півгодини ясного неба.
Вогко дихає камінь бароко і рококо.
Нагулятися містом, потім піти до себе,
Відігрітись на кухні, запарити молоко.

Підійти до вікна і дивитись, як дужий вітер
Нагинає дерева і листя в саду мете.
І про щось промовчати, торкнувши засохлі квіти.
І про щось говорити: про вітер, про листя, про те,

Що ця осінь така, як чудна перезріла панна –
То дарує вам усміх, то хусточку мочить слізьми.

А в долоні від літа – хіба що суха екібана.
І щодень по пелюстці її обриваємо ми.

(Мар’яна Савка)

          Ми вийдем з тобою на листя опале,

Де синє повітря, як сиві опали,
Ми станем з тобою, як олень і ланя,
Вслухатися в лісу бентежне волання.
Очиститься подих і голос від диму,
Я пісню з тобою високо нестиму,
Трава нам заграє, і вітер затрубить,
І постріл мисливця нас раптом розбудить…

(Дмитро Павличко)

Ця осінь – кленова й каштанова
І міріадово зоряна,
І срібно – дощево – туманова,
І вітром розбурхано – зорана,
І віршами, віршами, віршами,
Як листям багряним засипана,
Такими словами розкішними,
Як золотом вишита, вишита…
Ця осінь чуттєво нестримана,
Така суперечливо лагідна.
Такими піснями оспівана!
Такими цілунками зваблена!
Ця осінь горить листопадами,
І згадками тішить звичайними.
А смуток гірчить нерозгадано…
Якими здивуєш нас тайнами?

(Віра Олеш)

Облітають квіти, обриває вітер
пелюстки печальні в синій тишині.
По садах пустинних їде гордовито
осінь жовтокоса на баскім коні.
В далечінь холодну без жалю за літом
синьоока осінь їде навмання.
В’яне все навколо, де пройдуть копита,
золоті копита чорного коня.
Облітають квіти, обриває вітер
пелюстки печальні й розкида кругом.
Скрізь якась покора в тишині розлита,
і берізка гола мерзне за вікном.

(Володимир Сосюра)

Дихає прозора прохолода,
Верболіз закутався в туман.
З лісу, з поля, з сивого болота
Тихо підкрадається зима.
Краснобоке літечко зів’яло,
Яблуком скотилось за поріг.
Листя золоте нечутно впало
Килимом пухким до наших ніг.
На ромашках відцвіли росини,
Відсюрчали коні-стрибунці.
Перелітний птах у небі синім –
Мов сльозинка тепла на щоці.
На ланах із ранку і до ночі
Крають землю гострі лемеші.
Не зів’яло літечко, бо хоче
Залишитись у моїй душі.

(Віктор Геращенко)

https://maximum.fm/novini_t2

 Дощова осінь

Водить осінь хороводи,
Під мелодію дощів
На прогулянку виходять
Парасолі і плащі.
Там розмову парасолі
Із плащами завели:
«Ах, як довго у неволі,
У темниці ми були.
Та вернулися тумани, задощило в небесах, —
І ми знову у пошані,
Знов нас носять на руках…»
І прийшли тоді до згоди парасолі і плащі,
Що найбільша насолода —
Це коли ідуть дощі.
(Анатолій Качан)

 

Осінь пензлика взяла

Осінь пензлика взяла,
малювати почала,
в білокорої берізки золотила довгі кіски.
Став багряним колір чуба
в мудрого дідуся-дуба.
Дві сестрички, дві осички
стали жовті, мов лисички.
А довкруг, довкруг травиця
тихо-тихо золотиться.
Ось палахкотять калина,
горобина і шипшина.
Не вгаває щедра осінь,
а малює неба просинь.
Ще — тоненькі павутинки,
сірий дощик і хмаринки…
Пензлик біга без упину —
гарна в осені картина.
(Марія Пономаренко)

Осінь

Осінь на камінчику
над ставком присіла.
Мило із промінчиком
осінь говорила.
Дав промінчик осені
золотої фарби,
щоб змінила господиня
довколишні барви.
Осінь розсміялася
Радісно, щасливо:
— Трішки постараюся —
Зроблю справжнє диво!
Зараз ось розбавлю
фарбу-жовтяницю,
уділю дві краплі
зеленій травиці.
А сосні не треба —
Хай зелено буде.
Згадувати літо
будуть звірі й люди.

(Марія Пономаренко)

За матеріалами книги «Сонячні зайчики».