Вже й Осінь на порозі…

Прийшов вересень. А з ним прийшли перші прохолодні ранки, сірі тумани. Дні стали помітно коротшими. Проте не варто засмучуватись. Кожна пора року неповторна, має свої переваги.

Пропоную вам, любі читачі, цікаву казочку про Осінь.

СЕРДЕШНА ОСІНЬ

(казка)

Жила-була на світі Осінь. Звичайнісінька жінка, але дуже вона вже брала все до серця. Такою була сердешною. Вересень, Жовтень та Листопад – сини Осені – жили та господарювали окремо. Вирішила якось мати відвідати старшого з них – Вересня.

Заходить на Вересневе подвір’я. Господи, такий пташиний вереск зчинився, хоч вуха ватою закривай.

- Що тут у тебе таке?! – кричить Вересню, бо, якби говорити, то і свого голосу не почуєш.

- Пташок у вирій збираю! – відповідає-кричить Вересень.

- А вони що?! Самі не зберуться?!

- Зберуться! А чи захочуть повертатися?! А як же ми без них?!

Зраділа старенька, що син у неї та такий добрий: забрала мжичку, відігнала туман у хмари, засвітила сонце по-літньому. Роздивляється на Вересневе господарство: городина не зібрана, яблука та груші не струшені, горіхи не збиті, трави не скошені. Почала йому в хаті про це говорити, а Вересень лише посміхається, не розуміє мамину тривогу:

– Ой, та встигнеться! А пташки на крилах весну принесуть… Відпочивай – піду я: роботи, сама бачиш, багато… Потім поговоримо, ввечері.

«Добрий, трудолюбивий…» - додала сонця, аж спекотно стало. «Але якийсь непутьовий! Хіба пташки зараз найголовніше?!» - і заплакала дощиком.

«Та ні! Славно працює. Чого ж це я йому сльозою-сльотою заважаю?» - зупинила дощик. Хмари, правда, не відганяла і вітерець легенький залишила. «Хай. Щоб не обливався потом…» А Вересень підняв очі в небо та чимдуж до птахів подався.

«Ага, та як йому дай крила, то і сам у вирій полетить – не задумається!» - обурилася Осінь і жбурнула пучком зливи. Баче: пташки швидесенько поховалися та й сам Вересень наче до хати направляється.

« А роботу хто за нього поробить?!» – зібрала зливу, викинула за обрій, знову поманила сонечком. З пів-дороги до хати завернув у червоне від спілих помідорів поле Вересень. Є куди руки прикласти! Ой, а надовго? Поки не з’явиться перша пташечка…

«Ну, що ти йому скажеш?!» – знову старенька засльотилася-засльозилася. І так із дня у день!

Нарешті не витримала мати та й каже: – Мабуть, піду… Жовтня провідаю; Як він там?

Провів її Вересень до обрію – («Робота, мамо!») – та й побіг, ага, до пташок, у вирій їх збирати.

 Іде старенька, іде, а на душі, як і на небі – пасмурно. За сльозою-сльотою дороги не видно. Коли… очам своїм не вірить!.. різнокольорові трави-кущі-дерева… краса яка!.. О, а хто ж це там з мольбертом ходить, над кожною травинкою, над кожним листочком нахиляється?.. Га?! Придивилася: так і є, Жовтень, її Жовтень.

  – Добрий день,синочку!

– О,мамо! Добрий день! Малюю…

– Бачу. Вмієш.

– Е-е, та ти ще не все бачила! Але ходімо в хату – відпочинеш з дороги.

Заходить Осінь в хату. А там – та що відпочити?! – сісти нема де – все розкидано: хата не підметена, торішня павутина на стелі та стінах гойдається…

– Ти вже, мамо, якось тут примостись, а я піду – робота!

Прибирає стара в хаті, а в самої сльози з очей, як дощ з неба. А Жовтень по всіх усюдах з мольбертом ходить. Забіжить увечері, щось швиденько перекусить із того, що мати приготує; і ледве не за столом засипає. А вдосвіта – лиш розвидниться! - знову за мольберт хапається. Наче не мати до нього приїхала. І словом з Осінню перекинутися Жовтню ніколи - все малює.

І що вже Осінь не придумувала - і дощі, і зливи, і вітри будила, і заморозки в Зими позичала - не доходить, не відривається синок від мольберта. Ось, глянула у вікно, зупинився біля калини: в який колір китиці не фарбує, як не гне її саму, бідолашну, - не береться ніяка фарба, окрім червоної. Душу відвів на листочках та й подався далі.

Приходить одного разу Жовтень до хати, а мати йому:

– Піду я вже, синку, до Листопада…

– Дивіться самі,- та й заснув натрудженим сном.

– Не до мами тобІ, мабуть… - а кому? - спить уже.

…

І подибала вранці Осінь далі… Начебто і краса навколо, а радості ця краса не приносить – якась байдужа, нежива. Підняла голову, баче: іде назустріч Листопад. Ага, іде: пташок гамселить,листя з дерев струшує!..

– Добрий день, синочку!

– Добрий день,мамо!

– Ти що тут все на злості замішуєш: ворон лякаєш, листям кидаєшся?..

– Ні, буду, як Вересень, у вирій їх виряджати… Чи, як Жовтень – листочки розмальовувати!.. А ти надовго?

– Та-а, піду не зупиняючись!.. – зірвалося з язика у старої.

– Ну і добре… Ки-иш-ш, чорна нечисть, розсілися мені тут!!! – кинувся на зграю ворон, побіг за ними…

«І в кого він такий безсердечний?!» - подумала - «Звісно в кого – Морозенків син…»

До своєї домівки Осінь добрела вже при зорях. Гуділи ноги, нило тіло.

«Ляжу,відпочину…» - і подумати не встигла, як заснула. Снилось їй… Та нічого їй не снилось! Бо спала міцно-міцно. Так міцно, що незчулася, як випав і через три місяці розтанув сніг; як розцвіла живою красою Весна; як змінилася вона стиглим Літом…

Прокинулася від пташиного вереску. Вийшла з хати:

– Це ти, Вересню?

– Ага, пташок у вирій збираю… Добрий день, мамо!

– Добрий день, синочку! А вони що? Самі не зберуться?!

– Зберуться… А чи захочуть прилітати з вирію до нас? А як же ми без них, мамо?!