У давнину у березня було понад 20 назв

 

Березень — така сучасна назва остаточно закріпилася в середині минулого століття. Вона походить від найменування доволі унікального промислу – березолу – це процес заготівлі березового попелу, який використовували як добриво чи речовину для виготовлення скла.

Дехто розуміє назву "березоль", як "злий до беріз". Адже, щоб добути солодкий березовий сік, у корі рослини роблять отвори. Після дерева хворіють, а нерідко й гинуть. 

Вважається також, що ця назва походить від слів "береза" і "зело" - зелень. Назву місяця, березень, виводять від слова береза ще й тому, що вона в цю пору починає квітнути.

Також є інші варіанти, що дають відсилку до різноманітних природних і погодних явищ.

Березень називали і каплюжником, капелюжником, крапельником, калюжником, капельник – коли сходять сніги й скресає крига, усюди починають капотіти струмочки води.

Протальник — за швидке сніготанення і появу перших таловин.

Полютий — місяць, який настає після лютого.

Зимобор – вказівка на закінчення зими, своєрідну перемогу над нею.

Прозивали наші предки березень і свистуном, свистунцем. А ще цей місяць - сонцегрій, весновій, вітроніс – в цей час були доволі потужні, але вже теплі подуви вітру. .

Cухин — натяк на підсихання землі після зими.

Соковик — така назва не випадкова, адже саме на початку весни збирають березовий сік.

Новачок – усім відомо, раніше рік у наших предків розпочинався в березні.

І, нарешті, марець або март.  Це не є росіянізмом. Натомість це давнє найменування, походження якого має два варіанти пояснення. Чимало вчених асоціюють назву "марець" із коренем "мрець". Річ у тім, що наші предки, проводжаючи зиму, влаштовували тризну – обряд поминання покійників. Інше теорія відсилає нас до латинської мови та імені античного бога Марса – покровителя весни та війни.

В Україні видозмінена латинська назва першого місяця весни "март" вийшла з ужитку.

Етнологи знаходять назви март, марець у фольклорі "Буває март за всіх варт", "У марець ще змерзне старець", "Білий - як у марці сніг", "Згинув, як марцевий сніг". 

У народі цей місяць здавна звали березілем, красовиком, соколиком. А ще березень мав і такі поетичні назви: запалі сніги, з гір потоки, полютий. Тобто "по" - після - "після лютого".

 Вчені дослідили, що у першого місяця весни було більше як 20 слов'янських назв.

  

 

СЬОГОДНІ ДЕНЬ РІДНОЇ МОВИ!

 

 

 Пісня рідної мови

Пісня ця чудова

Мелодійна, гарна

Як і рідна мова!

Я її співаю,

І легкість відчуваю!

Бо прекрасная вона

Пісенька моя.

Я її співаю,

Ледь чутно примовляю:

СтЕпи рідні та ліси,

Луки зеленії,

Прозорії озера,

Високії гори,

Це все Україна!

Моя Батьківщина!

Ти шануй і бережи,

ЗАвжди пам’ятай її!

Дмитро Похилько, учень 6 класу

 

Мова – найголовніший скарб кожного народу. Бо поки жива мова – народ живе, він непереможний! А якщо діти щиро кохають свій рідний край, свою рідну мову, такий народ неможливо перемогти нікому, він буде жити вічно!

 Шапокляк це …..?

Шапокля́к (фр. chapeau claque, буквально — «капелюх-ляпанець») — чоловічий головний убір, різновид циліндра. Його особливістю є те, що його можна було складати.

Перший шапокляк був виготовлений у Парижі в 1830-х роках.

Хто ж його винайшов?

Вважається, що винайшов його у 1823 році Антуан Жибюс, щоб позбавити пристойних людей від громіздкого та незручного циліндра, який був невід’ємною частиною гардеробу тогочасних модників.

Проте  винайшов капелюх, без якого неможливо уявити собі чоловіка XIX - початку XX століття, англієць Джон Гетерінгтон в 1797 році.

Розташований усередині циліндра механізм дозволяв складати його у вертикальному напрямку. У приміщенні шапокляк носили складеним, під пахвою. До 1914 цей капелюх був, в основному, приналежністю бального туалету. Після Першої світової війни шапокляк, так само як і циліндр, вийшов з ужитку.

 А от Антуан Жибюс першим отримав патент на цей винахід, тому саме його вважають винахідником шапокляка

Чому капелюх має таку назву?

У перекладі з французької «chapeau a claque» — капелюх-бавовна. Щоб її скласти, досить було вдарити долонею по вершині циліндра. У цьому лунав характерний
звук: «кляк». Вуаля, плоский капелюх у руках, а точніше під пахвою.

Шапокляк позбавив франтів необхідності здавати в театрі свій циліндр, або ставити його на підлогу, що ще гірше. Щоб повернути циліндру об'єм, досить було його просто струсити.

  

 Як запросити на каву українською

Через швидкий ритм життя ми уже звикли пити каву поспіхом чи на ходу, під час перерви на роботі, чи на вулиці. Але іноді слід дозволити собі насолодитися кавою у кав'ярні, запросивши друга, колегу чи кохану людину.

Як же запросити українською правильно на посиденьки з кавою. Фраза "пішли на каву" – помилка.

Слово "піти" – дієслово в минулому часі, а "пішли" вказує на те що уже сталося. Наприклад, "ми вчора пішли на прогулянку і гарно провели час".

Тому, якщо ви хочете когось запросити на каву, використайте слово – ходімо.

·                                 "Ходімо на каву!"

А ще можна сказати:

·                                 "Ходімо на кавування!"

·                                 "Покавуймо?"

І запам'ятайте в українській мові напій називається кава, а не "кофе" і тим паче не "кохфе".

Колір чи смак – кавовий, а не "кофейний".

А посуд для кави – кавник.

Це слово на ресурсі "Словотвір" пропонують замінити на:

• пауза на каву;
• час на каву;
• кавопий;
• кавоспин;
• каво-час чи каво-тайм;
• каво-спочин;
• кавування.

Чому б і ні, цікаво, зрозуміло і допустимо!

 

Перерва на каву чи чай є чудовим ритуалом, а у гарному товаристві – тим паче.

Смакуйте ароматну каву чи духмяний чай і запрошуйте друзів правильно.

 

https://24tv.ua/education/slovo-pishli-ye-pomilkoyu-yak-zaprositi-kavu-pravilno_n2736280 

  

 Чи є в українській мові слово “каланча” і що воно значить?

“Академічний тлумачний словник української мови” пояснює, що каланча – це спостережна башта на будинку пожежної команди.

Всезнаюча “Вікіпедія” говорить, що каланча – то наглядова вежа при пожежній чи поліцейській частині, такі об’єкти колись називали дозірними чи оборонними вежами.

Слово могло потрапити в нашу мову з турецької чи кримськотатарської, тому й зрозуміло, що слов’яни іменували каланчами спершу саме турецькі оборонні вежі.

 

Українці, як і більшість народів світу, здавна вважали пожежі одними з найстрашніших лих. Історики зазначають, що в ХІХ столітті на наших територіях було чимало дерев’яних міських забудов. Якщо в населеному пункті траплялася пожежа, вона з великою ймовірністю могла швидко ширитися, перекидаючись на сусідні споруди.

Щоб протистояти масштабним лихам, у цей період почали зводити численні протипожежні осередки з вежами-каланчами, що зазвичай мали по кілька поверхів, при них діяли й пожежні частини. Пильні вартові оперативно передавали сигнали про небезпеку.

Крім спостережної функції, каланчі мали ще й сигнальну. Приміром, вартові, сигналізували про масштаб і місце пожежі з допомогою певної кількості ліхтарів і їх розташування. 

 

 Різдвяний вертеп

Кожне свято має свої невід'ємні традиції. Для святкування Різдва Христового давньою традицією є Різдвяний вертеп.

У переддень Різдва на вулицях можна побачити вистави пересувного театру або виступу ряджених акторів на релігійні теми. Це різновиди вертепу, який з'явився понад триста років тому. Уперше про вертеп згадано в 1667 році.

 
Вертеп – в перекладі з давньоруської, означає печера, в якій, по святому писанню, народився Ісус.

Різдвяний вертеп – це своєрідний ляльковий театр, який показували на Різдво Христове і на святках.

А ви знаєте, що

Театр раніше був переносним. Його розміщували на площах, у будинках селян та міщан, на ярмарках.

Вертепні театри являли собою досить великі, приблизно в ріст людини ящики, обтягнуті матерією або обклеєні різнокольоровим папером, а часто ще й паперовими образками святих.

Сцену вертепу прикрашали, ззаду обов'язково поміщали ікону Різдва Христового або ікону Пресвятої Богородиці з Немовлям Христом. Усередині вертепу малювали вікна, зірки, хрести, писали композиції на біблійні сюжети. Сцена висвітлювалася свічками.

Ляльки були влаштовані досить просто. Вирізалися вони звичайно з дерева і одягалися в одяг з різнобарвних клаптиків.

Керували ними через вузькі прорізи в сцені за допомогою паличок, прироблених до нижньої частини ляльки.

 
Вертепне дійство тривало 10-20 хвилин і супроводжувалося виконанням духовних віршів, розповіддю про Різдво Спасителя.

 Зараз виготовляють різноманітні вертепи. При їх створенні використовуються різні матеріали: дерево, глина, солома, папір, тісто. Вони можуть бути переносними і непереносними, професійними та аматорськими. Кожен окремий вертеп - це свого роду витвір мистецтва.

Цікаво знати, що

Першими акторами вертепу ставали мандрівні дяки і студенти-бурсаки. Сценки, що розігрував вертеп, мали релігійний і світський, побутовий зміст.

Зазвичай сцену, на якій відбувалося дійство, поділяли на два яруси: на верхньому розігрували християнські сценки, а на нижньому – побутові, часто комічні.

Найпопулярнішим був різдвяний сюжет, поклоніння волхвів, часто дійство супроводжував спів про Віфлеємську зірку і народження Ісуса.

Разом із ляльковим вертепом використовували і живий, у якому головними дійовими особами були люди. На Різдво вони приміряли на себе костюми як релігійної, так і побутової частини вертепу.

 

Призначення вертепу – нагадати всім навколо про сенс свята Різдва та порадувати глядачів у цей світлий день.

Традиція влаштовувати живий вертеп відома, властива, мабуть, мешканцям усіх регіонів нашої країни. Веселі ряжені,колядки і головна прикраса вертепу – різдвяна зірка – ось постійні атрибути дійства.

 

Вертепне дійство зазвичай складається із двох частин. Перша – постановка біблійного сюжету народження Христа.

Друга традиційна частина вертепу – спів колядок, привітання зі святом та віршовані побажання всім глядачам та господарям будинку радості, миру, здоров’ю та процвітанню у новому році.

 Вертеп – це не просто гарна прикраса. Це символ тепла, добра та любові. Він нагадує нам про те, що Різдво – це час, коли важливо бути разом, дарувати радість та пам’ятати про те, що важливе в житті.