Цікаве про звичайні речі. Дерев’яна
ложка.
До Міжнародного дня музеїв
Ложка – дуже важливий предмет в нашому житті, і
без нього неможливо обійтися. За сніданком або за обідом ви берете в руку
ложку, і ніхто не замислюється, коли вперше з'явилася ложка і якою вона була.
Однак, дерев'яні ложки – це
відображення самобутності нашої народної культури та традицій. Дерев'яні ложки
прийшли до нас з глибини століть, зачаровуючи всіх своєю неповторністю і
колоритом.
Наші предки, які жили в злагоді з природою,
вирізали їх собі з екологічно чистого матеріалу – дерева. Народження дерев'яної
ложки на Русі йде корінням в багатовікову давність. Перші згадки про неї можна
зустріти в давньоруському літописі «Повість временних літ», датованій 1110
роком нашої ери.
До хрещення Володимиром Київської Русі люди не
користувалися столовими приборами. Їжу вживали прямо руками. З метою підвищення
культурного рівня православного люду, великий князь видав наказ, в якому
наказував відтепер їжу підносити тільки з їх допомогою.
Цікаво знати
Робили ложки з різних порід дерев. Зазвичай вони
виготовлялися з липи і плодових дерев, таких як вишня, слива, яблуня, горобина.
При цьому іноді перші етапи – розколювання колоди
на байдики (чурки), тесання байдиків начорно – довіряли дітям, а заключні –
скріблення готової продукції ножем, ошкурювання і полірування – жінкам. Звідси,
до речі, пішов вислів "бити байдики",
яке спочатку означало: робити дуже нескладні справи, а пізніше набуло інший
зміст – байдикувати, бездіяльно проводити час.
Коли почали розписувати ложки?
В Україні ложок не розписували й не лакували.
Розписні ложки-«московки» привозили з Росії. Їх купували переважно для дітей.
Розписувати «під хохлому» їх стали лише через
сторіччя, на початку 19 століття. На золотистому або чорному тлі вправні
умільці малювали гілочки горобини, казкових птахів і тварин. Вони були
розписані казковими квітами і травами. Такі ложки були святковими, а по буднях
продовжували користуватися ложками незабарвленими, з простого дерева.
Зараз розписані ложки швидше служить подарунковим
сувеніром, особливо для приїжджих іноземців.
Столова ложка з металу в тому вигляді, якою ми її
тепер знаємо, з’явилася в Європі приблизно до 1760 року. В українські села такі
ложки прийшли в 1930-х і були переважно алюмінієвими. А доти люди їли
дерев’яними. І робити їх — то була ціла наука. Приміром, дерево для ложок
рубали на Палажки — 4 травня. А потім кілька місяців висушували в тіні й десь у
вересні брали його в роботу. Свої вироби «різали» простим ножем — це нині
майстри використовують різноманітні різці.
На початку ХХ ст. такими виробами славилося село
Грунь на Полтавщині. На один віз укладали до 11 тис. грунських «білих ложок» із
кленового дерева й везли на ярмарки Полтавської та Харківської губерній. Там за
тисячу грунських приборів давали 17 царських рублів. За ці гроші можна було
купити добру корову.
У селянських родинах колись усі їли з однієї
миски. А от ложку кожен мав персональну. Їх помічали значком або й підписували.
Брати чиюсь не дозволялося — аби «не заїсти чужу долю», щоб не напала
ненажерливість або «заїди» в кутиках рота.
На Поліссі «мужчинською» ложкою — якою їв чоловік
— не можна було перемішувати їжу, це означало, що він не лізтиме до «бабських»
справ і не сваритиметься з дружиною.
Заборонялося стукати ними, інакше накличеш у хату
сварку та клопоти. Старих ложок не викидали, а спалювали, щоб разом із ними
згоріли й старі нещастя.
Останнім часом звичаї наших предків стали
повертатися, все частіше можна побачити весілля, фестивалі та свята, що
проводяться в народних костюмах, з традиційними гуляннями. Існує навіть цілий
день, який названий на честь цього столового приладу.
Комментариев нет:
Отправить комментарий